Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Челядь згадується на сторінках літопису з X ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного статусу. В «Руській Правді» термін «челядин» має широке поняття, яке стосується різних категорій залежного населення. Одним з джерел формування челяді на Русі був полон. Челядь продавали, дарували і передавали в спадщину. За вбивство челядина пан не ніс практично ніякої відповідальності, «Руська Правда» за цю дію не передбачає будь-якого штрафу.

Близьким до челядинського було становище холопів. Термін «холоп», як вважають дослідники, походить з праслов’янського періоду і означає людину неповноправну. «Руська Правда» визначає холопство, як категорію населення, що перебувала у повній власності пана. Його соціальне становище було аналогічним рабському. Ряди холопства поповнювали люди різних суспільних груп. Холопи в XI—XIII ст. — невід’ємна структурна частина панського господарства; вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торговельних зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним. Данило Заточник повідомляє, що за хорошу «службу» холопів відпускали на волю. Холоп міг одержати волю також через суд. Але все це залежало від «добрих» або «злих» панів. Перед їх владою холопи були повністю безправні.

У XII—XIII ст. становище холопів дещо поліпшилося. У правовому статусі вони наблизились до феодально-залежного селянства. Причини цього явища ховаються в подальшому розвитку феодальних форм експлуатації (раб економічно був менш вигідний, ніж смерд).

Ще одна категорія давньоруського населення одержала назву «ізгоїв». Це люди, які з тих чи інших причин випали із свого соціального середовища і втратили з ним законний зв’язок. Ними були колишні смерди, які втратили землю і засоби виробництва, збранкрутілі князі, позбавлені столів. Високий процент за вбивство ізгоя (40 гривень проти 5 за вбивство залежної людини) свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що мешкали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує «Руська Правда», яка оцінює його життя в 12 гривень — удвічі більше, ніж за життя смерда або закупа. У містах значний процент мешканців складали вільні ремісники — так звані посадські.

Окремою групою давньоруського населення було православне духовенство, яке поділялось на біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не складало окремого стану.

Глава 2

Феодальні повинності

За феодалізму земля, яка перебувала у її власників, була головним засобом виробництва. Власність на неї становила економічну основу отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин був зобов’язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок. Велику роль у цьому відігравав позаекономічний примус, оскільки феодал мав над навколишнім населенням практично необмежену владу.

У класичному феодальному суспільстві первісною формою данини була відробіткова, яка відповідала найнижчому рівню розвитку продуктивних сил. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку класового суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, ремесла і взагалі товарного виробництва.

Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, яка базувалась на общинному володінні землею.

Общинна земля у деяких народів поділялась на оброблювану кожним членом общини як приватним власником і на оброблювану общинниками спільно, а отримані продукти використовувались на общинні потреби. У Київській Русі общинні запаси для покриття спільних витрат накопичувались інакше — шляхом внесків певної кількості продуктів кожним членом общини. З часом ці запаси і право їх збирання з общинників узурпувала родоплемінна знать. Так натуральні повинності вільних селян на користь общини поступово перетворились на феодальні натуральні повинності. Уже в IX — першій половині X ст. право племінних і міжплемінних князів на збір данини перейшло до київського князя як верховного суверена.

Феодалізм у східних слов’ян складався на базі розпаду первіснообщинних відносин. Родоплемінна верхівка поступово перетворювалась на феодалів, общинники ставали феодально залежними виробниками, забезпеченими всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, ставали панівною формою феодальної експлуатації.

Рис. 20. Землеробські знаряддя праці.

Данина була двох видів: разові контрибуції і регулярні податки на користь держави. Вони розподілялись між господарствами відповідно до кількості землі, якою вони користувались. Отже, данина являла собою фактично земельну ренту.

Збір данини отримав назву «полюддя». Зміст й' найкраще описаний Константином Багрянородним у праці «Про управління імперією». Згідно з ним, князі з усіма русами виходили з Києва в полюддя в листопаді і «кормились» у землях древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян упродовж усієї зими. У квітні вони повертались до Києва. Звичайно, київський князь і його дружина не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона вилучалась місцевим адміністративно-управлінським апаратом земель і концентрувалась у спеціальних місцях — погостах, які відвідувались київськими князями, їх дружиною, податковими чиновниками. Погости були своєрідними фінансово-адміністративними і судовими осередками, які зміцнювали владу київських князів на місцях[642].

Писемні джерела фіксують полюддя на етапі його відмирання. Напевно, вже з середини — другої половини X ст. ця форма збирання данини втрачає своє значення. Передача міст і земель в управління мужів-посадників і намісників-князів зробила непотрібними щорічні князівські об’їзди земель. Податки відтепер збирались судово-податковим апаратом земель і централізовано передавались до Києва. За часів Ігоря Святославича, як гадають дослідники» «полюддя» перетворилось на особливий податок, який київські князі намагались стягувати понад встановлених норм.

Древлянське повстання 945 р., яке призвело до вбивства київського князя Ігоря, зумовило великокнязівську владу запровадити фіксовану норму податку — так звані уроки. Про її характер і розміри можна здогадуватись на підставі літописного повідомлення 1014 р., в якому йдеться про «уроки», які виплачував щорічно Новгород Києву. «Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и урокомъ дающу Киеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года»[643].

Крім централізованої, значна частина данини збиралась для місцевих потреб. Ярослав, будучи новгородським князем, третину сум (1 тис. гривень) розподіляв між своїми дружинниками. У X—XI ст. склалась досить розвинута система податків, які стягувались розгалуженим апаратом князівських чиновників.

У «Повісті минулих літ» містяться згадки про данину, що збиралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — «диму». «А козари имаху на полянах, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма»[644]. Подимна данина з часом трансформувалася в поземельну — від рала