Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
З середини XII ст. у зв’язку з натиском на південно-східні рубежі Чернігівської землі кочовиків швидкими темпами відбувався процес заселення і освоєння земель в’ятичів. Тут виникли нові і розширились старі міста і феодальні замки Вщиж, В’ятич, Брянськ, Ормин, Карачев, Козельськ, Мценськ, Дедославль та ін. У 1142 р. за володіння В’ятицькою землею виникли суперечки між великим князем Всеволодом і його братами. Як свідчить літопис, великі київські князі із династії Ольговичів розглядали В’ятицьку землю як свою вотчину. Головним містом Верхнього Подесення на той час став Вщиж. У 1156 р. племінник чернігівського князя Ізяслава Давидовича Святослав Володимирович утік із Березного «Во Вщижъ, и зая у него все городы Подесенскыя». У 1167 р., після смерті Святослава Володимировича, вщижським князем став син Святослава Всеволодовича.
Археологічні дослідження Вщижа (Б. О. Рибаков) свідчать, що значне розширення його території сталося в середині XII ст. На той час не лише дитинець, але й посад були оточені валами і міцними дерев’яними стінами. На посаді була побудована кам’яна церква. Виявлені тут сокири, кирки, зубила і долота, сковорідки, численні керамічні, скляні і ювелірні вироби свідчать про інтенсивний розвиток вщижського ремесла, продукція якого, очевидно, задовольняла потреби значної округи. Наявність у Вщижі таких високохудожніх виробів, як бронзові арки роботи майстра Костянтина, бронзовий водолій, оздоблений лімозькими емалями, підсвічник, вказують на велике торговельне значення цього міста.
Любеч — одне із найдавніших міст Русі — наприкінці XI ст. став князівським замком. Місто оточували стіни із глини і дубових зрубів, а замок, який відігравав роль кремля, мав ще й свою складну систему укріплень. Розміщений на окремій горі площею 35х 100 м, яка відділялась від плато глибоким ровом, замок мав досить густу багатоповерхову забудову. Окрім високої чотириярусної рубленої башти-донжона, де жив воєвода чи посадник Любеча, великого князівського двору з двоповерховим палацом, невеличкої церкви, у замку розміщувався господарський комплекс, приміщення якого мали численні льохи і комори для продовольчих запасів. За підрахунками Б. О. Рибакова, у Любецькому замку могло розміщуватись від 200 до 250 чоловік, він міг витримати облогу впродовж року.
Любеч зберігав також значення міського центру, де розвивались ремесло і торгівля. На його посаді працювали гончарі, склороби, ковалі, різьбярі по каменю і кістці, продукція яких задовольняла потреби значного району Чернігівського князівства.
На березі Дніпровської затоки в Любечі знаходилась пристань, де зупинялись торгові судна, які постійно пропливали дніпровським водним шляхом.
Політична історія
Політичний розвиток Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств XII — першої половини XIII ст. пов’язаний з діяльністю князівських династій Ольговичів і Давидовичів, родоначальниками яких були сини Святослава Ярославича — Олег і Давид. Перший після невдалої спроби оволодіти старшим столом землі сів у Новгороді-Сіверському, другий — закріпився у Чернігові. Третій Святославич — Ярослав — отримав Муромо-Рязанську волость, яка з часом потрапила у залежність від Ростово-Суздальського князівства. У політичному житті Чернігівщини і Новгород-Сіверщини з утвердженням у них згаданих князів намітились два шляхи: Давид перебував під впливом Мономаха і не виявляв сепаратистських тенденцій, а Олег, навпаки, прагнув до відокремлення від Києва.
Після смерті Олега (1115) і Давида (1123) чернігівським князем став Ярослав Святославич. Через п’ять років його вигнав із Чернігова племінник Всеволод Ольгович, який сидів до того на далекому тмутараканському столі. Ярослав повернувся у свою Муромо-Рязанську волость, де невдовзі помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Давидовичів.
Закріпившись на чернігівському столі, Всеволод почав організовувати коаліцію Ольговичів проти великого київського князя Ярополка. Влітку 1134 р., закликавши на допомогу половців, Ольговичі здійснили спустошливий похід на Переяславську землю. Ярополк Володимирович поспішив на допомогу переяславцям, але в битві на Супої зазнав поразки і повернувся до Києва. 1138 р. Ольговичі разом з половцями знову напали на Переяславську землю і навіть готувались виступити на Київ, але, дізнавшись, що Ярополк зібрав величезні сили, відступили до Чернігова. Домагання Всеволода Ольговича призвели до того, що за умовами Моровійського договору Чернігівське князівство знову втратило Посейм’я.
З 1139 р. чернігівськими князями стали сини Давида Володимир та Ізяслав; у Новгороді-Сіверському посів син Олега Святослав. Двоюрідні брати не подолали тих тенденцій у політичному житті князівств, які визначились ще за життя їхніх батьків. Давидович! продовжували орієнтуватись на Київ і майже постійно виступали спільниками великого князя, Святослав Ольгович підтримував союзницькі зв’язки з його політичними противниками. Це неминуче повинно було призвести До Зіткнення князів Чернігівської і Новгород-Сіверської земель. Давидовичі, прагнучи відновити єдність своєї землі, у союзі з великим князем Ізяславом Мстиславичем вирушили на Новгород-Сіверський і обложили його. Не маючи сил оволодіти добре укріпленою фортецею, вони почали грабувати приміські села, де зосереджувались продовольчі запаси Ольговичів. Захопивши близько 4 тис. коней, багато хліба, заліза, міді, Давидовичі пішли на Путивль, куди незабаром прибув й Ізяслав Мстиславич. Путивляни здались; Святослав Ольгович за порадою бояр залишив Новгород-Сіверський і втік до Карачева.
Близько 1147—1148 рр. Давидовичі і Святослав Ольгович відновили колишні відносини і чернігівська феодальна міжусобиця припинилась. Святослав Ольгович повернувся до Новгород-Сіверського. Його позиції ще більш зміцніли, коли в 1149 р. Києвом заволодів його союзник Юрій Довгорукий, який високо цінував допомогу новгород-сіверського князя. Святославу Ольговичу повернули Курськ з Посейм’ям, а також Сновську тисячу, якою змушений був поступитись йому Ізяслав Давидович. Розширення володінь Новгород-Сіверського князівства за рахунок земель одного із Давидовичів викликало нові чвари між братами, і вони в подальшій боротьбі між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Довгоруким зайняли різні позиції. Ізяслав Давидович зі своєю дружиною воював на боці Ізясла- ва Мстиславича, а Володимир Давидович підтримував Юрія Довгорукого.
