Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Втім, незважаючи на поразку у відкритому полі, Аріафарн з Евмелом зуміли відступити до укріпленої столиці сіраків. Під час її облоги, Сатір був випадково поранений списом в руку і невдовзі помер. Його син Перісад змушений був втікати і знайшов притулок у скіфського царя Агара.
Не беручи до уваги явно завищену кількість військ, слід зауважити, що свідчення Діодора є дуже важливими для нас. Він засвідчує присутність піхоти у війську кочовиків — і скіфів, і сіраків. Також основна роль у бою була відведена натиску важкої кінноти, що складалась з представників знаті. Підкреслено, що скіфська кіннота будучи у меншості, здобула перевагу завдяки концентрації війська у потрібному напрямку і вчасно виконаним маневрам.
Хоча скіфи й виграли першу битву, але програли війну. Евмел, здобувши престол Боспору, вочевидь надалі вважав скіфів за своїх ворогів і продовжував співпрацювати із сіраками. Наприклад, наприкінці ІV ст. до н. е. боспорянами було знищене скіфське Єлизаветівське городище на Нижньому Дону. Відповідно, після 309 р. до н. е. скіфи зникають зі сторінок історичних текстів.
Дослідники припускають, що після цієї війни сіраки отримали союзника в особі Боспорського царства, і саме вони, а не сармати завдали серію ударів по Скіфії. Напевно, поразка скіфів і майже блискавичний занепад і загибель їх культури був обумовлений комплексом причин. До зовнішніх несприятливих факторів відносять втрату важливого союзника та агресію з боку нової хвилі кочовиків зі сходу. Утім, на першому місці, напевно, були внутрішні чинники, зокрема розклад і демілітаризація правлячої верхівки та різке розшарування суспільства і перехід зубожілих кочовиків до осілості.
На думку археологів, рух чергової хвилі кочових племен племен, від саків та масагетів і до сарматів, спровокували походи Александра Македонського до Середньої Азії. Утім, не виключено, що вплив цих подій на мешканців степів є перебільшеним, адже певні зрушення простежуються вже у середині ІV ст. до н. е. Це фіксується за зростанням кількості воїнських поховань Волго-Донського регіону та дестабілізацією в поселенській структурі Північного Причорномор’я. Яким би чином не був обумовлений цей процес, достеменно ясно, що процес проникнення до Східної Європи нових нескіфських деталей озброєння фіксується вже наприкінці ІV ст. до н. е. за знахідками на Дону так званих мечів синдо-меотського типу.
Водночас відома низка лісостепових городищ, де у шарах кінця ІV — початку ІІІ ст. до н. е. простежено сліди збройних конфліктів. Передусім слід згадати Семилукське городище на Дону, де було виявлено понад 70 скелетів, скинутих у котловани жител та господарських ям. Близько п’ятидесяти тіл зі слідами насильницької смерті були зафіксовані у шарі згарища Коломацького городища на Ворсклі. На Циркунівському городищі, що на Сіверському Дінці, зафіксовано згарище кінця ІV ст. до н. е., після чого на пам’ятці впроваджується посуд саме із прикубанськими рисами в оздобленні.
Після цих подій Північне Причорномор’я стає пусткою. Нащадки скіфів, або, як їх інакше називають, пізні скіфи, концентруються у нижній течії Дніпра та Дністра. Але після зламу різко міняється їх культура, лишається у минулому й скіфський комплекс озброєння.
Висновки
Таким чином, лише в загальних рисах, ми спробували показати військове мистецтво скіфів. Основну увагу було приділено історичній вазі озброєння та соціальній ролі воїнського прошарку. Детальна характеристика принаймні основних типів озброєння потребувала б окремого дослідження. Для ілюстрації історичних подій тут згадувались лише найбільш виразні археологічні пам’ятки, хоча насправді кількість джерел до вивчення військової історії скіфів незрівнянно більша.
Тож, основні висновки у вивченні військової справи скіфів наступні. Археологічні джерела демонструють весь спектр свідчень про мілітаризований устрій скіфського суспільства. Передусім, це загальноприйнята практика включення до складу поховального інвентарю зброї. Також слід згадати численні приклади різнопланового і технологічно розвинутого зброярського виробництва. Іконографічні джерела демонструють специфічні смаки скіфського суспільства. Головний образ антропоморфної скульптури — це озброєний чоловік, а сюжети греко-скіфської торевтики рясніють батальними сценами. Навіть зооморфні персонажі часто у тій чи іншій мірі пов’язані зі смертю чи насиллям.
Злети і падіння скіфського суспільства були чітко пов’язані з долею їх сусідів-землеробів. На всіх етапах своєї історії кочовики прагнули експлуатувати своїх осілих сусідів, силоміць накидаючи їм умови нерівномірної співпраці. На верхніх щаблях соціальної піраміди знаходились представники військової аристократії. На це вказує суміщення у похованнях престижних і статусних речей із зброєю та зосередження культових функцій в руках воїнів.
Писемні джерела засвідчують справні навички у веденні війни. Це проявляється і в тактичному вимірі і в стратегічному. На це вказують і писемні джерела, і археологічний матеріал, зокрема знахідки довгих мечів та списів, повного обладунку та кінського захисту. Скіфи стали першим племенем у степах Євразії, хто масово використовував важку кінноту. Утім, основною зброєю скіфів завжди була стрілецька зброя, якою володіли майже всі члени суспільства.
Спроба порекомендувати спеціалізовані роботи зі скіфського озброєння приводить до проблеми. Адже практично неможливо знайти серед спеціалістів вченого, хто б жодного разу не торкався б цієї теми. Навпаки, питання військової справи постійно підіймаються майже усіма знавцями у скіфській археології.
Говорячи про дослідників, котрі займались проблематикою зброї, слід порекомендувати підсумкові роботи А. І. Мелюкової та Є. В. Черненка. Окремі питання вивчення скіфської зброї висвітлювалися у працях А. Ю. Алексеєва, Л. І. Бабенка, Ю. В. Болтрика, М. М. Дараган, С. В. Махортиха, С. В. Поліна, Д. А. Топала, О. Є. Фіалко. Технологія виробництва зброї розглядалась у статтях Г. А. Вознесенської, Б. А Шрамко та І. Б. Шрамко. Декор зброї є сферою досліджень Ю. Б. Полідовича. Озброєння як історичне джерело було залучено у загальних роботах Б. М. Мозолевського, С. А. Скорого, В. Ю. Мурзіна І. В. Бруяко. Д. С. Гречко. Фортифікація племен Лісостепу розглянута у роботах А. О. Моруженко та О. О. Крютченко.
Військо еллінів
Михайло Відейко
Заснування колоній у чужих краях було справою ризикованою від початку. На далеких північних берегах Понту переселенці могли надіятися тільки на себе. З часом навколо міст звели укріплення, але їх мав хтось захищати. Історія полісів та Боспорського царства наповнена драматичними подіями, зокрема війнами, до яких елліни мали бути готові повсякчас.
Яскравими свідченнями про військову справу тих часів є не лише відомості з творів еллінських та римських авторів, але і знайдені за довгі роки написи (часто дуже фрагментовані), зображення і написи на надгробках громадян-воїнів, залишки стін давніх міст і фортець, нарешті зброя, виявлена серед руїн та у похованнях. Усе перелічене дозволяє скласти відносно повну картину військової справи еллінського населення на північних берегах Понту Евксинського.
Особливості військової організації
Захист рідного міста був від початку священним обов’язком кожного громадянина певного міста. Лише отримавши громадянство «іноземці» (навіть елліни з інших місць) отримували
