Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич
Напередодні конотопської війни
Перемогу гетьмана над опозицією важко оцінити однозначно. З одного боку, це був безсумнівний успіх державників над «розкладовими елементами». Крім того, можна говорити про відчутну поразку московських політиків, які вбачали в існуванні Пушкаря важіль впливу на гетьмана. Збройний виступ Виговського проти повстанців у Москві вважали демаршем проти себе, бо російські посланці неодноразово вимагали від власника булави утримуватися від цього.
З іншого боку, війна принесла чимало жертв. Авторитет Виговського на Лівобережжі через покарання винних і татарську поведінку лише зменшився. «Чернь» була готова продовжувати боротьбу проти чигиринських «панів», на Січі перебували озлоблені низовики, що врятувалися після полтавського розгрому. Москва прямим втручанням своїх збройних сил в Україну була в змозі підпалити весь цей заряд пороху, що його не ліквідував Виговський. До того ж, змагаючись з опозицією за прихильність царського уряду, гетьман встиг пообіцяти допустити до своїх міст московські залоги, і воєводи зі своїми військами вже очікували на кордонах, а Шереметєв тим часом вже рахував майбутніх платників податків на Київщині.
Червень 1658 року розпочав нову стадію конфронтації гетьмана з Москвою. Скуратов почув від Виговського, що московітам потрібен такий гетьман, якого «можна за хохол водити». По прибуттю в Чигирин гетьман наказав стратити деяких представників старшин, яких історики називають налаштованими промосковські. Скуратова він не відпустив, але й не зустрічався більше. Від зустрічі з іншими представниками царя відмовився. Тим часом в Україну вступило велике військо Г. Ромодановського, що увійшло до Веприка і спустошило місцевість навколо. Окремо діяли козаки Барабани, який повернувся з півночі, одержавши, судячи з всього, «карт-бланш» від московських воєвод. У відповідь на відомості про вчинки государевих ратних людей і свого давнього опонента Виговський скликає до себе в Чигирин полковників, а по містах наказує зміцнити укріплення. Завдання стати під Києвом і чекати указу одержує полковник П. Яненко. На пропозиції Шереметєва і Ромодановського про зустріч чи то у Прилуках або в Києві гетьман іронічно відповідав, що дивується, чому для ведення розмови потрібно було приводити з собою стільки війська.
Московські воєводи продовжували діяти на свій розсуд. Прилуцький полковник був зміщений поза будь-якої поради з гетьманом, київський гарнізон був збільшений вдвічі, Виговський одержував чисельні звістки про жорстоку та образливу поведінку воєвод. Ось одне зі свідчень від полковника Нечая, яку він надіслав прямо до царя: воєводи «образи чинять, з домівок насильством виганяють, податків від них, як від селян хочуть, до того ж хохли ріжуть і кнутами б'ють, грабують». За словами Нечая, київський воєвода В. Шереметєв дозволив своїм людям нападати на козацькі володіння. Слід додати, що антимосковська агітація прибічників Виговського використовувала не тільки правдиву й достовірну інформацію. Щоб посполитим була більш розуміла небезпека з боку московітів, розповсюджувалися різні «страхітки» — крім обов'язкового перетворення українців на холопів (що до речі було не так вже далеко від правди, бо ми знаємо, що маси вільних людей до кінця XVIII століття стали кріпаками), московіти нібито хотіли примусити чоловіків вирощувати бороди і носити високі чоботи.
Чигиринська старшинська рада, що відбулася у гетьманській столиці в липні постановила рішуче протидіяти самоуправству московських гостей. Гетьманський уряд ухвалив план, згідно з яким потрібно було домагатися видворення з України Г. Ромодановського з військом, видачі Чигирину Я. Барабаша, припинення подальшої розсилки воєвод по містах. Перше завдання повинен був виконати особисто Виговський. Для висилки також ненависного Шереметєва до Києва був відправлений брат гетьмана Данило з військами. Однак, на думку М. Грушевського, Іван Виговський не планував вести масштабну війну з росіянами, а мав за мету лише знищити залишки повстанських загонів.
Паралельно Іван Євстахійович активізує дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою. Перспектива зіткнення з Московією не менш ніж перспектива опинитися у ролі «ручного» формального голови держави, якщо б були виконані усі вимоги государя щодо воєвод, податків, зовнішньої політики тощо, робила союз з минулими господарями України на нових умовах необхідним. Так, вірогідно, розмірковував Іван Виговський. Досить прозоро виглядають і мотиви польських політиків. Наведемо дуже показовий меморіал познанського воєводи Лещинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування… Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».
Отже, після катастроф 1648, 1652, 1656 років, після довготривалої і кривавої війни з козаками, вони просто не могли дотримуватися тих же застарілих концепцій про неможливість будь-якої автономії для українських «хлопів». Гетьманський уряд з військового командування перетворився на керівництво держави, Україна — на політичну реальність. Завершення ж війни Москви зі Швецією, що відбулося навесні того ж року, неминуче повинно було привести до чергового конфлікту між Польщею та Росією. Враховуючи різке загострення відносин Чигирина і Москви, Варшава була в змозі повернути ситуацію на свою користь. Тим більш, що гетьман сам шукав її дружби. На Волині переговори з поляками вів П. Тетеря, в польській столиці на сеймі перебував генеральний обозний Т Носач. 25 червня Тетеря вже підписав з польським представником Беневським проект договору двох держав, про необхідність такої угоди заявив Носач у Варшаві. Характерно для обережної політики, що її свого часу вів і Хмельницький, а пізніш, наприклад, Дорошенко, було небажання Виговського оголошувати про розрив будь з яким государем до останньої хвилини. Так, генеральний обозний одночасно поставив
