Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич

Один з найбільших боїв цього етапу війни відбувся під Пирятином, де армію Ромодановського зустріли віддані Виговському козаки Ніжинського і Прилуцького полків, якими командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Останній був вимушений відійти до Варви, де боярин Ромодановський тримав його в облозі майже шість тижнів. Але взяти місто росіянам і союзним їм козакам не вдалося. Гуляницький міцно тримав позиції. Згодом ми побачимо, що стійкий захист під час штурмів і облог став «коронним номером» видатного козацького полководця.

Тим часом Іван Виговський з братом Данилом намагався зміцнити свої тили шляхом взяття Києва. 30 жовтня гетьманські війська починають черговий штурм міста. Але ця операція завершилася повним провалом. Маючи величезну силу війська (за даними Шереметєва — до 50 тисяч козаків і 6 тисяч татар), Виговський, схоже, просто не зміг пояснити своїм людям, чому вони повинні проливати кров у боях з росіянами. Врешті-решт він зустрівся з воєводою під Києвом, промовив не дуже розбірливі слова вибачення, побожився, що не хоче воювати з государем і відступив, знов розпустивши війська.

Вдаючись до традиційного прийому завойовників, московіти вирішують розколоти українське суспільство через формування маріонеткового уряду. Тому в кінці листопада під пильним наглядом Ромодановського ті козаки, що прийняли його бік, обирають собі нового гетьмана — Івана Безпалого. За словами С. Величка, він «тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кожуха, боячись хоч трохи віддалитись набік, щоб не потрапити до рук Виговського». Оскільки раду, яка його обрала, аж ніяк не можна було вважати загальною, гетьманом Безпалий став наказним. Так було започатковано принцип багатогетьманства, який і став підвалиною того періоду в історії України, який називається «Руїною». Прийде час і крім постійних двох гетьманів Лівобережжя і Правобережжя будуть з'являтися ще чисельні володарі булави, кожен з яких буде мати за опору різні верстви суспільства та підтримку різних іноземних государів.

Підхід зими робив облогу незручним заходом. До того ж в кінці листопада на допомогу Гуляницькому прийшли загони під проводом переяславського полковника Т. Цецюри. Успіху вони не мали, і таким чином інтереси московського воєводи, що бажав перепочинку, і козаків гетьмана на той час співпадали. Цецюра засвідчив покірність Москві, присягнув і Гуляницький, що дозволило йому залишити Варву, а Ромодановському зайняти її невеликою залогою, а більшість війська відвести до зимових квартир. Воєвода розташував свої війська у Лохвиці, а козаки Івана Безпалого зимували у Ромнах. Не можна сказати, що тут росіянам дали спокій. Виговський бачив неминучість ще більш кривавого зіткнення з царською армією наступного сезону і готувався до цієї кампанії. Вже на зиму до гетьмана прийшло кілька тисяч польських жовнірів, з якими Іван Євстахійович ходив під Лохвицю «доставати» князя Ромодановського. Росіяни відбилися, але вимушені були залишитися лише спостерігачами, коли козаки Виговського розійшлися по Лівобережжю, призводячи до покірності відвернуті було від нього міста. Багато з них були взяті й покарані. В грудні ж прибічники гетьмана намагалися вибити з Ромен Безпалого, але безуспішно. Гетьманському уряду залишалися непідконтрольними території на схід від лінії Ромни — Лохвиця — Хорол — Говтва — Нові Санжари.

В січні 3-тисячний загін гетьманців провів «наїзд» на укріплення російського Путивля. Тоді ж знов до Лохвиці були направлені війська Виговського, якими командували Немирич і Скоробагатенко. В місті того часу стояв вже князь Куракін, бо Ромодановський повернувся до Бєлгорода. І ця атака була відбита. Того ж часу Безпалий безперервно бився під Ромнами з козаками Гуляницького.

На початку лютого 1659 року гетьман розбив супротивників під Переяславом, згодом взяв опозиційний до того Миргород. Гетьманські війська діяли під Гадячем, Хоролом, Сорочинцями, Грунню. Довгий час гетьман стояв під Зіньковим проти поставленого тут Безпалим наказного гетьмана I. Силки, але, не добувши місто, повернувся на правий беріг — в Чигирин, залишив «за старшого» Г. Гуляницького. Документи називають його сіверським гетьманом. У свій час таку ж посаду отримав залишений на Лівобережжі гетьманом Дорошенком Дем'ян Многогрішний. В козацькій ієрархії такі гетьмани, що призначалися «згори» для командування крупними силами та регіонами за відсутності «справжнього» гетьмана, називалися наказними. Сам П. Дорошенко одержав від гетьмана завдання тримати Срібне, І. Скоробагатенко з чигиринськими козаками і невеликим татарським загоном стояв між Лохвицею і Зіньковим.

Розуміючи недостатність зусиль корпусу Ромодановського, московський уряд гарячково збирав ще більшу армію. Точніше — значно більшу. Провівши взимку 1658/59 року додатковий набір усіх категорій служилих людей, Москва направила до України навесні 1659 року боярина і намісника казанського О. М. Трубецького зі 100-тисячним військом.[10] До Путивля, з якого в кінці березня і почався цей наступ, до Трубецького прибули його соратники — князь С. Пожарський, князі Ф. Куракін і С. Львов. Можна говорити про те, що в Україну рушила чи не краща частина російських збройних сил того часу. Основу його складала дворянська помісна кіннота, що потребує нашої особливої уваги — хоча б тому, що події 1659 року наблизили кінець цього роду військ.

Історія дворянської помісної кінноти має свої коріння в епосі Івана III — великого об'єднувача руських земель, творця міцної централізованої держави, яка більше не залежала від татар, але повністю залежала від Москви. Під владою государя опинилися дружини удільних князів і боярських васалів, які йому підкорилися. Одночасно государ заохочував і власних слуг — людей «Государева двора». Маса дрібних князівських і боярських васалів, а також дворян — васалів і слуг самого правителя Росії, які допомагали йому отримати перемогу в боротьбі з великою регіональною аристократією, і повинні були скласти соціальну опору царя і ядро його війська. Так з'явилися «государєви служилі люди» — поміщики, які отримували за військову службу земельні «дачі» для умовного «дєржанія». В XVII сторіччі по ходу зміцнення царської влади і уніфікації правової системи «діти боярські» і дворяни зливаються в один стан — дворянство.

Дворянська помісна кіннота мала свої чесноти і вади. До чеснот слід було би віднести підпорядкування одному центру — царю, у зв'язку з «дєржанієм» від нього землі і отриманням грошового окладу. Помісна кіннота була більш одноманітна за складом та зброєю, ніж боярські та князівські