Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич
Одержавши підтримку в Корсуні, Іван Виговський приступив до більш рішучих дій стосовно опозиційних щодо нього січовиків. На північних кордонах їх земель з'явилися роз'їзди, які повинні були, з одного боку, не пускати на Запоріжжя поповнення з числа українських селян, з іншого — перехоплювати посланців з Січі на Лівобережжя, Правобережжя і до Москви. Полковники одержали наказ гетьмана про заборону постачання борошна, одягу і інших припасів на Січ. Виговський також наказав відібрати у низових козаків частину їх мисливських угідь. Ясна річ, що таким чином гетьман лише зафіксував запорожців як своїх ворогів.
Достатньо великою була кількість мешканців лівобережних полків, які засуджували дії Виговського. Тут ходили плітки — частково вірні, частково ні — про панську поведінку гетьмана, про заможність та зажерливість його старшини, про зраду інтересів православних через переговори з поляками та татарами. Були навіть такі, що підтримували перебування у їх місцях московських воєвод, бо бачили в них захист проти зазіхань козацької старшини. Це не вигадка російської пропаганди, відповідні прохання, наприклад, від міщан українських міст, дійсно зустрічаються в архівах. Можемо провести дещо умовну паралель з процесом формування абсолютизму в Західній Європі. Мешканці міст і там покладали надії на короля, який міг захистити їх від тиску з боку місцевих феодалів. Щоправда, козацьким лідерам ще далеко було до феодалів…
Ще одним ворогом гетьмана став Юрій Хмельницький. Дослідники пов'язують це з тим, що Виговський нібито викопав десь під Гадячем скарб, що його було приховано тут Богданом Хмельницьким. Однак, треба також зауважити, що Юрій Хмельницький і надалі неодноразово кардинально змінював своє ставлення до тих чи інших політичних діячів, що було пов'язане чи то з власними амбіціями, чи то з натиском з боку більш впливових осіб — часто іноземців.
Не спала напруга у стосунках з московітами. Іван Виговський зустрівся з Ромодановським у Переяславі, пояснював свої дії стосовно Запорозької Січі тим, що нібито саме січовики хочуть піддатись Кримському ханству. Гетьман намагався не допустити втручання росіян в його боротьбу з внутрішньою опозицією. Але військо Ромодановського залишилося поки що в Переяславі, а його уряд все ніяк не затверджував Виговського гетьманом, незважаючи на численні посольства від нього, що везли прохання про це до Москви. Нарешті, одне з них вимушено було повертатися до Виговського з царським указом про проведення вже третьої козацької ради у Переяславі для затвердження його гетьманом. І буквально через кілька днів московські дипломати вже спілкувалися з посланцями із Запоріжжя, які вже традиційно звинувачували Івана Виговського в бажанні зрадити московського царя, до чого старшина хотіла схилити і «чернь». Запорожці скаржилися на заборону ходити проти хана, що знов таки свідчило про зраду наступника Б. Хмельницького. Посольство січовиків поїхало з Москви теж з указом про вибори гетьмана. Але в їх грамоті було вказано місто Лубни. Вочевидь, ми маємо справу з намаганнями царського уряду розколоти українське суспільство, або ж підтримати той розкол, що вже мав місце.
На початку 1658 року протистояння між Виговським та опозицією досягає своєї кульмінації та переходить у відкриту війну. Антигетьманське повстання, що охопило значну частину Лівобережжя, очолив полтавський полковник Мартин Пушкар. Останній користувався великим авторитетом серед козацтва. З перших днів національно-визвольної війни 1648 року він (на відміну від Виговського) був поряд з Хмельницьким і здобув гарну славу в боях проти поляків. Свої маєтки він отримав не в якості подарунків від короля або царя, а родових земель (знов таки на відміну від його суперника) у нього не було. Таким чином, ця людина для простого народу і рядових козаків була своєю.
В грудні 1657 року Пушкар на раді в Полтаві оголосив Виговського зрадником, бо той мав відносини з поляками і татарами. Полковник запропонував селянам приходити до нього і ставати козаками за платню. На цю відозву до Полтавського полку потягнулися і мешканці Миргородського та Лубенського полків. Незабаром тут зосередилося біля 20 тисяч нового війська, яке очолив Пушкар. Людей було забагато, щоб їх можна було добре озброїти, тому в руках у багатьох опинялися лише дерев'яні киї. Природним союзником полтавського полковника ставали запорожці, до нього прибув загін кошового отамана Якова Барабаша.[3]
Звісно, гетьману було відомо про цю підготовку бунту. Вже в кінці 1657 року він наказує заарештувати деяких прихильників Пушкаря. У свою чергу останній заарештував посланця Виговського, який вмовляв його розпустити бунтівне військо. Перша проба сил відбулася в лютому 1658 року неподалік від Полтави. До міста з Миргорода були направлені загони Івана Богуна та Івана Сербіна, до яких входили і найманці — серби. Ці поки що невеликі сили повинні були раптово увірватися до Полтави, схопити Пушкаря та підтримати введення на полковничу посаду Богуна. Раптово не вийшло. Пушкар своєчасно узнав про пересування загонів і вислав проти них запорожців Барабаша. Зустріч відбулася на полі, що розташовується неподалік від славетної літературної Диканьки. Богун і Сербін були розбиті. З тих пір поле називали Сербіним. Саме тут через десять років за наказом Петра Дорошенка буде страчений лівобережний гетьман Іван Брюховецький.
Виговський змушений був прийняти як факт, що повстання не вдалося локалізувати або подавити у зародку. Накази про виступ до Миргорода, де полковничав Г. Лісницький, якому, схоже на те, не бажали підкорятися власні козаки, тепер одержали всі голови полків Лівобережжя — чернігівський (Силич), ніжинський (Гуляницький), прилуцький (Дорошенко), лубенський (Швець). Останній теж мав досить умовну підтримку від населення свого полку. Саме до Лубен прямували війська Пушкаря, бо, як було сказано вище, царський наказ, що його привезли в
