Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич

дружини. її відрізняв більший патріотизм і достатньо непогана виучка, хоч і досягалася вона індивідуально. Зміцнення дисципліни в державі, централізація влади відображувалася і на армії. Періодичні огляди, земельні та грошові премії та можливість втрати помістя за неявку на службу змушували дворян більш відповідально підходити до своїх обов'язків відносно держави. Проте, було чимало й недоліків. Знехтування піхотою було характерним для будь-якого феодального війська. Справжнім лихом було «нєтство» — неявка поміщика на службу, небажання приводити з собою відповідну населенності його земель чисельність ратних чоловіків. Відсутність сумісного регулярного навчання, небажання відриватися від ведення господарства у своєму помісті, самостійне спорядження (а отже різноманітне озброєння) — все це рано чи пізно приводило феодальні армії до необхідності перебудови в армію регулярного зразку.

В середині XVII століття в Росії тільки почалося формування і навчання полків «нового строю» — озброєних вогнепальною зброєю, навчених «ратному строю» (тобто злагодженим і чітким маневрам на полі бою) за «нідерландським зразком». Але в Україну в 1659 році рушило традиційне руське військо, ядро якого складала помісна кіннота. Нестройна, з поганою дисципліною така дворянська кавалерія не витримувала суперництва з рушничними залпами і гарматним вогнем. До відміни місництва[11] залишалося ще більш ніж двадцять років, і дворяни, і бояри, і князі продовжували запекло сперечатися щодо призначень на ту чи іншу посаду прямо по ходу бою, неохоче виконували накази старших за званням.

Джерела переконливо свідчать про те, що царський уряд не був налаштований неодмінно на продовження війни з Виговським. Виснажена у війнах зі Швецією та Польщею Росія потребувала перерви, а не нової кампанії з тією ж Річчю Посполитою, козаками і ордою. Тому Трубецькой одержав від государя таємний наказ: з'їхатися з гетьманом, переконати його припинити кровопролиття і намагатися підписати новий договір з козаками про прийняття їх в царське підданство. Історик Малоросії М. Маркевич наводить статті, що запропонував цар Олексій Михайлович Трубецькому для переговорів з Виговським:[12]

1) завірити Виговського в попередній до нього царської милості і в пробаченні зроблених ним злодійств;

2) затвердити його на гетьманстві, якщо козаки цього бажають;

3) віддати йому воєводство Київське, якщо буде того вимагати;

4) нагородити, за його бажанням, родичів і друзів його;

5) у випадку упорної вимоги, вивести російське військо із Києва;

6) зобов'язати Виговського розпустити негайно і в майбутньому не викликати татар.

Щоправда, Виговський, схоже на те, зовсім не збирався приймати будь-які умови, що запропонує йому Москва. Він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися з боярами за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що на таких зустрічах можна і голову втратити. Посланих до нього росіянами вже на початку червня донських козаків під керівництвом Є. Савіна гетьман наказав затримати. Так, була відкинута остання спроба Трубецького владнати конфлікт.

Взагалі то, з цікавою людиною довелося змагатися гетьману і його уряду в 1659 році. Князь Олексій Микитович Трубецькой був представником знатного роду, що вів свою історію від великого литовського князя Гедиміна. Під час описуваних нами подій йому було біля 60 років — тобто стільки ж, скільки Виговському. Після довгих років воєводської служби на відповідальних ділянках — в Тобольську, Астрахані і Тулі — в 1645 році він одержав звання боярина. З тих пір йому доручали «бути на Москві» під час від'їздів царя Олексія Михайловича. Князь виявив себе як прекрасний полководець в російсько-польській війні 1654–1655 років. Він командував південною групою московських військ в Білорусії. В 1654 році, відтіснивши від Смоленська й розтрощивши литовського гетьмана Радзивілла, Трубецькой дозволив основним руським військам взяти цей найважливіший пункт. Успіх супроводжував його і наступного року, армія князя взяла п'ять великих міст. В 1656 році Трубецькой вже командувач північною групіровкою російських військ в війні зі Швецією. Діяти ця армія повинна була самостійно і здійснила це з більшим успіхом, ніж основні сили, що очолював особисто цар. Військо Трубецького взяло місто Юр'єв (він же Дерпт), що стало найбільш значним досягненням кампанії того року. Дії князя були відмічені стрімкістю, настійливістю та обдуманістю, він не соромився брати на себе відповідальність, виявляти ініціативу.

Після невеликої перерви Трубецькой був призначений командувачем усіма військами на південних кордонах держави. Відбулося це в січні 1659 року. Таким чином, саме на Олексія Микитовича був покладений обов'язок вгамувати Івана Виговського. Щоправда, деякі історики вважають, що князь занадто довго намагався налагодити контакт з гетьманом, надав останньому необхідний для збору сил час.

29 березня 1659 року сили Трубецького перебували вже в Костянтинові на річці Сула. За деякими даними тут він вже об'єднався з силами Ромодановського і Безпалого, що повернулися. (За іншими, це відбулося пізніше — під Конотопом.) Відтіля вони пішли на Смілу, де їх чекав «виговець» Г. Гуляницький з Прилуцьким, Ніжинським та Чернігівським полками. Судячи з усього, саме на Гуляницького залишалося загальне керівництво, хоча тим же Прилуцьким полком безпосередньо командував майбутній правобережний гетьман П. Дорошенко. Під Смілою передовий загін Гуляницького напав на обоз князя Трубецького, але атака була відбита, і вже козакам ніжинського полковника прийшлося поспішно відступити. Українські заслони відступили до Срібного та Конотопа. Супроти Срібного російський воєвода послав загін князя Пожарського, котрому вдалося розбити козаків П. Дорошенка й оволодіти містом.[13] Як повідомляє літописець Самійло Величко: «Дорошенко як заєць, гонений по тамтешніх