Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич
Вже влітку 1657 року складаються дуже гострі відносини стосовно прав, що мали щодо свого населення гетьманський уряд і вся козацька верхівка. Намагаючись реалізувати на практиці свою владу щодо міст і сіл України, представники старшини наштовхнулися на опір міщан і селян. Деякі пересічні українці і рядові козаки побачили можливість уникати податків і обов'язків, що на них накладали нові господарі — заможні та владні старшини — за допомогою московського царя, який охоче приймав такі скарги. Царський уряд почав видавати привілеї та пільги через голову гетьмана. Від деяких податків і зобов'язань був звільнений Київ, аналогічні грамоти з Москви одержали Переяслав і Ніжин. Це було пряме втручання в українські справи і не відповідало Березневим статтям. Справжній антигетьманський і антистаршинський осередок формується на Запорожжі. Низове козацтво було дуже незадоволене збагаченням купки вищих чинів і було готове виступити проти них із зброєю в руках.
Дійшло до відкритого конфлікту з Москвою в Білорусії. Вище була описана ситуація, коли звільнені білоруські землі полковник Золотаренко намагався покозачити і привести до присяги гетьману. Тепер там стояли війська іншого козацького полковника — І. Нечая. Мету свою він бачив так само в інтеграції цих територій до України. Але росіяни вважали білоруські землі своїм трофеєм. Московське військо, що вже не воювало проти поляків, повернулося проти козаків і почало насильно виганяти їх загони з білоруських повітів.
Обранням Івана Виговського гетьманом замість Юрія Хмельницького Москва була дуже незадоволена. По-перше, там, судячи з всього, хотіли бачити з булавою людину менш впливову і сильну, а по-друге — вважали неприпустимим проведення таких виборів без присутності своїх представників. Тому в вересні московський уряд звертається до Виговського не як до гетьмана, а як до генерального писаря, ставлячи під сумнів його легітимність. В тому ж місяці на Лівобережжі з'являється військо воєводи Г. Ромодановського, що стає в Переяславі та Пирятині. Мету свого прибуття московіти не оголошували, але доходи з оренд, що раніше йшли з цих місць в розпорядження старшини, тепер йшли на утримання російських військ.
Одночасно почалася і агітаційна кампанія на користь Москви. Перебувавший в Україні стольник Кікін мав спеціальне завдання від свого уряду — пускати плітки про те, що покійний гетьман затримував платню козакам, що до нього начебто надходила від царя; проводити бесіди з місцевим населенням про те, що «обид і збитків» з боку козацьких полковників можна запобігти, якщо до українських міст увійдуть московські залоги.
Посилився й наступ на вольності українських мешканців з боку московських воєвод, що згідно союзницьким домовленостям перебували у великих містах. Можливо це взагалі потрібно вважати головним чинником погіршення стосунків між Москвою та Чигирином. Втручання у внутрішні справи, про яке йшлося вище, тут набувало конкретних рис. Складається враження, що багато хто з воєвод відчував себе не як начальник залоги, а як повновладний господар міста і всієї околиці. їх накази, їх суд і їх покарання, що все частіше застосовувалися до місцевого населення, викликали все далі більше роздратування.
Добре усвідомлюючи можливі наслідки для української державності, що несла з собою політика Москви, гетьман Іван Виговський вже восени 1657 року шукав собі інших могутніх союзників. Хід подій знов підштовхував володаря булави до переговорів з татарами. Росія для Кримського ханства завжди залишалася принциповим супротивником, і ще за життя Богдана Хмельницького татари докладали чимало зусиль для його розриву з Москвою. Проблемою для нового гетьмана залишалося те, що далеко не всі його співвітчизники були готові до дружби з бусурманами. В першу чергу це стосується запорожців. Перші посли, що поїхали від Виговського до Бахчисарая, були схоплені січовиками та втоплені у Дніпрі. Того ж року запорожці здійснили походи на Крим та Очаків. Взагалі, можна казати, що з осені 1657 року Січ фактично виходить з підпорядкування гетьману. Вже його обрання тут було прийнято з незадоволенням. На козацькій раді лунало, що гетьмана потрібно обирати на Запоріжжі. Після пояснювального листа Виговського керівники Січі видали йому найбільш голосливих супротивників гетьмана, але перехоплені листи Чигирина до Бахчисарая знов змінили ситуацію не на користь Виговського. Новим кошовим отаманом був обраний Яків Барабаш — принциповий супротивник чигиринського уряду. Запоріжжя ніяк не могло примиритися з карколомним збагаченням деяких представників козацтва, січовики не розраховували на платню від будь-якого монарха, а заборона вдаватися до походів в Крим позбавляла їх своєрідне воєнно-політичне утворення економіко-ідеологічної основи існування. В цих умовах Запорозька Січ не поділяла інтересів Гетьманщини і зіграла на новому етапі руйнівну роль в історії держави, виступив, за словами історика Ю. Мицика, «проти своєї дитини» — Української держави. Ставку низові козаки зробили на Московію, чиї монархи свого часу і знищать Січ.
Проблемою було те, що для багатьох мешканців України Запоріжжя залишалося уособленням безкомпромісної боротьби за права знедолених, простого народу. Трагедією Виговського стала розбіжність у поглядах на зовнішню політику між верхівкою держави та народними масами — особливо на лівому березі Дніпра. В старшині гетьман легко знайшов підтримку. За союз з татарами, що неминуче призводив до загострення відносин з Москвою, були такі авторитетні керівники, як генеральний обозний Т. Носач, генеральні судді С. Зарудний і І. Кравченко, генеральний осавул І. Ковалевський, полковники Миргородського полку Г. Лісницький, Ніжинського — Г. Гуляницький, Київського — А. Жданович, Переяславського — П. Тетеря, Вінницького — І. Богун, Брацлавського — М. Зеленський. Підтримку Виговський знаходив серед духівництва та шляхти. Але намагаючись пояснити новий курс в політиці своїм підлеглим, деякі полковники наштовхнулися на серйозний спротив населення. Це стосується, наприклад, Лубенського і Миргородського полків. Полтавський же мав і полковника, що був проти Виговського і татар. Для багатьох українців Москва була близькою за мовою, релігією і історією і тому розцінювалася як дружня держава, захисниця. До того ж російські війська все ж таки не брали ясир на протязі майже двохсот років, що робили татари, навіть перебуваючи в союзі з козацькими керівниками.
Щоб зняти питання щодо своєї легітимності, Іван Виговський вирішив зібрати загальну раду, що і було зроблено 21 жовтня 1657 року в Корсуні. На раді був присутній представник московського уряду Артамон Матвеев, посланці Польщі, Австрії, Волощини, Трансільванії, Молдавії, Туреччини, Кримського ханства, проте не було січовиків. Для початку Виговський
