Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич
В лютому 1658 року відбулася і інша рада — в Переяславі, куди за умов тиску з боку царського уряду вимушений був прибути зі своєю старшиною Іван Виговський. Підтримати його прибув і новий київський митрополит Діонісій Балабан (до речі, обраний всупереч бажанню Москви, що бачила українську православну церкву підпорядкованою своєму патріархові). Присутні представники козацтва і міщанства одностайно обрали Виговського, а після цього представник Москви боярин Хитрово зачитав вимоги царя. За ними гетьман повинен був прийняти московських воєвод в ще кілька важливих міст: Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо. Воєводи мали збирати подимне і податки з оренд. Крім того, Москва вимагала негайного виведення козацьких військ з деяких білоруських міст і повернення утікачів з прикордонних російських повітів. Маючи на увазі неможливість боротися на двох фронтах одночасно — з повстанцями і з росіянами, — Виговський погодився виконати умови, але вирішив тягнути час з питанням про воєвод. Він обіцяв боярину прийняти додаткові московські залоги, але в тих містах, які він домовиться при особистій зустрічі з царем. Ця потенційна зустріч надовго займе чинне місце в переговорах і листуванні, що їх вели гетьман і московські представники. Як ми знаємо, до государя він так і не поїхав.
Проте активізувались його пошуки іншого союзника — як у Польщі, так і в Криму. В Річ Посполиту гетьман в квітні надсилає листа, в якому пише «нашої угоди наближається час». Для ведення переговорів до Польщі був споряджений П. Тетеря. В підписаному ж із ханом в кінці лютого 1658 року договорі прямо вказувалося на те, що гетьман хоче бути в підданстві Кримського ханства. Наскільки це було правдою важко судити, бо відомо, що дипломатичні формулювання переговорів з правителями ісламських країн дещо відрізнялися від звичайних. Наприклад, турецький султан називав своїм підданим будь-якого політика, який тільки запросив його допомоги і взяв на себе, можливо, і не такі вже великі зобов'язання.
З іншого боку, не можна було відверто знехтувати вимогами Москви. Тоді ж, в кінці зими 1658 року Виговський повідомив північних сусідів, що готовий прийняти московські гарнізони в Білій Церкві, Корсуні, Ніжині, Полтаві, Чернігові і Миргороді. Однак, приймаючи послів Івана Виговського, московський уряд в іншому місці уважно вислуховував послів повстанців. Пушкарівці розповідали своїм потенціальним покровителям про все нові та нові гріхи гетьмана. Наприклад, вони запевняли, що після розгрому Пушкаря Виговський збирається піти на Київ «государевих ратних людей висікти і ляхів, і шведських людей в Київ посадити, і зробивши те все… іти на російські міста».
У чому бажання Виговського і Москви на початку 1658 року співпадали, так це у необхідністі складання 60-тисячного реєстру. Гетьману потрібно було з'єднати навколо себе найбільш відданих людей, не допустити покозачення занадто великого відсотку населення (хто ж би тоді працював на полях?), а для царя обмеження реєстру означало формування в Україні більш зрозумілого станового суспільства, зниження небезпеки бунтів, що могли перекинутися в Московію, видача утікачів. В квітні новим московським воєводою в Києві призначається боярин В. Шереметєв, який незабаром перетворився на ключову фігуру Москви в Україні. Саме він призначався старшим над усіма московськими воєводами гетьманських територій. Власна, свавільна, досить жорстока людина, яка взагалі не дуже добре ставилася до козаків, і при цьому здібний адміністратор В. Шереметєв одержав від свого уряду завдання — складання козацького реєстру. Крім того, він був повинен організувати оборону проти татар, якщо вони прийдуть в Україну, а також вивчити податкові можливості українських земель — надати в результаті всю статистику з приводу кількості міст, містечок і тамтешнього населення, усіляких оренд, відкупів, натуральних повинностей, податків, які платили при поляках. Особливу увагу привертає така фраза в інструкціях до Шереметєва і його колег: розвідати у місцевого населення «чи у них полковники які справи і звичаї ввели нові, і якщо що ввели нове, і те їм чи любо чи нелюбо, і що нелюбо…» Тобто Москва не тільки готувала більш повну інтеграцію Гетьманської держави до свого складу, але й не виключала можливості дискредитації існуючої влади, гри «на контрасті» при змаганнях як ми би зараз казали «за голоси» селян та міщан. Важливо й те, що київський воєвода повинен був ретельно слідкувати за прибуттям послів будь-яких держав і затримувати тих, що могли діяти не на користь государя. Іншим царським наглядачем при гетьмані став І. Опухтін, який одержав своє призначення вслід за Шереметєвим.
Всупереч популярній думці, що Мартин Пушкар був представником проросійського угруповання, а Москва відразу ж виступила на його боці, скажемо, що остання досить довго не наважувалася відверто підтримати повстанців. Дійсно, це було б дивно для кріпацької і абсолютистської держави, навіть з оглядом на підозри щодо зовнішньополітичного курсу Виговського. Судячи з усього, в Москві деякий час продовжували вважати гетьмана союзником у випадку початку нової російсько-польської конфронтації. Тому Пушкар, хоча і не втрачав своїх послів, які одержували в російській столиці багаті подарунки і соболя, отримував від Москви вмовляння не воювати з законним гетьманом. «До зради причин ніяких не об'явилось», — говорили московіти повстанцям. З російських тюрем в кінці квітня були звільнені гетьманці, що раніш були прислані туди Пушкарем. Проте, все це не заважало людям полтавського полковника і запорізького кошового отамана розповсюджувати грамоти про підтримку антигетьманської боротьби з боку Москви. За їх словами, саме для допомоги ним в Бєлгородському воєводстві збиралася велика російська армія, і ми не можемо з впевненістю спростувати це твердження. Особливо з оглядом на те, що саме в той час на посаду місцевого воєводи був призначений спеціаліст по відповідальним воєнним операціям Г. Ромодановський. До того ж і сама Москва запевняла Пушкаря про те, що захистить його від помсти гетьмана. Справді, Опухтін прикладав чимало зусиль, щоб відмовити Виговського від каральних акцій на лівому березі. Однак гетьман втрачав терпець — подальше зволікання з походом проти бунтівного полковника загрожувало втратою для нього всього Лівобережжя, бо там панував саме Пушкар, а люди Виговського втрачали не тільки свої маєтності, але й, власне, контроль над ситуацією. Поява ж
