Битва під Конотопом. 1659 - Владислав Леонідович Карнацевич
До рішучих дій гетьман вдався на початку травня. Московського посланця затримали в Чигирині і помістили під домашній арешт, а Іван Виговський з військами вирушив на лівий беріг Дніпра. Його дії повинна була підтримати татарська орда Карач-бея. В розмовах з російськими представниками гетьман ставав все більш і більш різкішим, а його позиція була все більш очевидною. Одному з царських резидентів він казав: «в наших правах так належить: не повинен полковнику і нікому дати грамоту окрім гетьмана; все розсудить один гетьман; а ви учинили всіх гетьманами, подавали Пушкарю і Барабашу грамоти і від тих грамот бунти почалися». Все активніше стає листування Виговського з представниками польського уряду. В його посланнях висвітлюється бажання досягти широкої угоди.
Отже, не зважаючи на заклики московських посланців, Виговський розпочав військову операцію проти опозиційних йому сил на Лівобережжі. Зі свого табору на Пслі 14 травня 1658 року він розіслав універсал до запорожців і городових козаків. В ньому говорилося: «Іван Виговський гетьман з військом й. ц. в-ва Запорізьким — старшині і черні, що вийшли з Запоріжжя, а також сотникам, отаманам і всьому товариству війська Зап., особливо в полку Полтавськім будучому, доброго здоров'я од Господа бажаємо. Не відаємо й досі, з чиєї науки і приводу вийшовши з Запоріжжя чините на нас, військо й. ц. в., безвинні похвалки, обіцяючи відбирати пожитки наші і здоров'я наше. Та хоч нам і надокучило вже було чути безвинні убивства людей, ми б і досі ще терпіли, коли б прийшовши до Кременчука й інших близьких городів, не погрозили б ви були погибеллю і Чигириновій нам![4]…Ваша старшина й досі, посилаючись на якісь особливі грамоти, підіймають вас своїми брехнями на братію вашу, уводячи простоту вашу і обманюючи своїми вигадками». За два дні під Голтвою гетьман видав ще одного відкритого листа — до миргородських міщан, козаків і поспільства, в якому писав: «…Хоч ми на приборкання винуватих покликали Орду, одначе зараз же накажемо їй одійти, якщо тільки звідаємося про вашу покору і до нас прихиляння». З черговим посланцем з Москви Скуратовим, який запевнив, що до Пушкаря надіслано царського листа, що анулював попередню грамоту про вибори гетьмана і закликав бунтаря до покори, Виговський говорив доволі різко: «Я багато разів писав до в. государя, щоб велів приборкати його до Великодня, а коли не приборкає, то я з ними упораюся сам!» Після цього гетьман пообіцяв розібратися з Пушкарем «вогнем і мечем», причому він був готовий переслідувати його і в російських містах, якщо саме туди будуть намагатися втікати повстанці. В наступних розмовах гетьман та його прибічники пішли ще далі. Вони досить прозоро натякали московіту на можливість антиросійського руху, згадуючи про поведінку поляків — мовляв, коли вони почали порушувати козацькі вільності, коли з'явилися польські полковники-комісари зі своїми залогами, тоді й почалася війна. Цим Виговський окреслив свою позицію по проблемі присутності московських воєвод. Вирушивши далі на бунтівників, гетьман залишив Скуратова у Голтві під таким саме арештом, під яким вже знаходився у Чигирині Опухтін.
Десь 19 травня на північний захід від Полтави між військами гетьмана і полтавського полковника відбувся перший бій. Незабаром успіх мали Гуляницький і Дорошенко, які відбили у повстанців Лубни. Знов гетьманці взяли владу у Миргороді. Пушкар і Барабаш замкнулися у Полтаві, випалили передмістя і готувалися до облоги. Найголовніший бій між ворогуючими силами відбувся 30–31 травня 1658 року. Найдокладнішу доповідь про цю баталію знаходимо у літописця С. Величка, який хоч і писав її через декілька десятиліть, але мешкав саме у тих місцях, де й мала місце подія. За словами Величка, бій точився з перемінним успіхом. Пушкар нібито не бажав вдаватися до відкритої перевірки сил у полі, побачивши велику кількість військ, які розташувалися під Полтавою, але його змусили це зробити підлеглі. Це був не останній випадок, коли вони підвели свого лідера. Отже зі сходом сонця повстанці вдарили по Виговському і мали короткочасний успіх. Гетьману вдалося привести до ладу військо, що відступило, і перейти до контратаки. На наступному етапі до бою підключилися козаки Барабаша. Спільними силами бунтівники зломили наступ вигівців, і, погнавшись за ними, вдруге опанували їх табором. Вважаючи свою перемогу справою цілком вирішеною, люди Барабаша, а в першу чергу Пушкаря, почали грабувати обоз Виговського.[5] Дався взнаки соціальний склад війська полтавського полковника. Голота забула про військові справи, побачивши матеріальні цінності та горілку. (Щоправда, таку недисциплінованість виявляли подекуди і більш досвідчені армії.) Це дозволило гетьману встигнути підвести свій стратегічний резерв — німецьких найманців і татарську орду. Німці таки були розбиті і за свідченням літописця подалися прямо від Полтави через Чигирин на Німеччину, а ось татари і повернуті на поле бою козаки Виговського вщент розгромили повстанське військо. Сам Пушкар загинув, а його голову принесли гетьману. Барабаш зміг втекти із залишками своїх запорожців. Дехто подався до прикордонних російських міст. Там, у Колонтаєві згодом опинився і сам кошовий отаман.
Гетьман не відрікався від своєї обіцянки діяти вогнем і мечем. Розбивши Пушкаря, Іван Євстахійович взяв Полтаву і досить жорстко, а багато дослідників використовують і слово «жорстоко» покарав козаків, а можливо і міщан, які підтримували бунтівного полковника. Про це свідчить чимало документів, розповіді не лише супротивників, але й соратників гетьмана. Ось що доповідав своєму керівництву московський воєвода, який був призначений до Полтави, але перебував на час битви у Бєлгороді: «Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли великий государ призначив туди воєводу, то треба б цей город відбудувати зараз і спішно».
До покарання повстанців можна віднести і дозвіл, який гетьман дав татарам на збір ясиру з місцевих земель. Щоправда, літопис стверджує, що козаки Виговського домоглися від нього іншого дозволу — наздогнати татар і примусити їх звільнити захоплених українців, що нібито їм і довелося зробити. Але ж навряд чи козаки змогли повернути до життя тих, хто загинув під час татарських набігів або вмить відбудували спалені хати. Цілком логічно було б припустити, що «любові»
