Ребекка - Дафна дю Мор'є

вона осідлала одного з батькових скакунів, великого звіра, — конюх ще казав, що той для неї занадто норовливий. Проте вона осідлала його як треба. Я й зараз бачу, як розвівається її волосся, як вона шмагає його до крові, як устромлює шпори в боки, і коли вона злізла, той кінь увесь аж тремтів, запінений і скривавлений. «Це його провчить, чи не так, Денні?» — проказала вона. І спокійно, наче нічого й не трапилося, пішла мити руки. Саме так вона й ішла по життю, коли виросла. Я бачила її, я була поруч. Вона ні на що й ні на кого не зважала. Та врешті-решт її спіткала поразка. Але не від чоловіка, не від жінки. Її поглинуло море. Море виявилося сильнішим за неї. Кінець кінцем її забрало море.

Місіс Денверз замовкла, кутики її рота дивно затремтіли. Вона заридала гучно, роздратовано, розкривши рота, але її очі лишалися сухими.

— Місіс Денверз, — покликала я. — Місіс Денверз.

Я безпорадно стояла перед нею, не знаючи, що мені робити. Вона більше не викликала в мене підозр, я більше її не боялась, але її схлипування й сухі очі змушували мене здригатися; мені боляче було на неї дивитись.

— Місіс Денверз, — мовила я, — вам недобре, вам варто лягти до ліжка. Чому б вам не відпочити у себе в кімнаті? Чому б вам не полежати?

Вона розлючено розвернулась до мене:

— Невже ви не можете лишити мене в спокої? Яке вам діло до того, що я показую своє горе? Мені від цього не соромно, я не зачиняюся в кімнаті, щоб поплакати. Я не ходжу по ній туди-сюди, туди-сюди, як це робить містер де Вінтер, зачинивши переді мною двері.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала я. — Містер де Вінтер так не робить.

— Робив, — відказала місіс Денверз, — після її смерті. Туди й сюди, туди й сюди по бібліотеці. Я чула. І бачила, неодноразово, крізь замкову щілину. Туди й сюди, мов звір у клітці.

— Я не хочу цього чути, — сказала я. — Я не хочу цього знати.

— І після цього ви кажете, що зробили його щасливим під час медового місяця, — промовила вона, — зробили його щасливим, ви, юна невігласка, що годиться йому в дочки. Та що ви знаєте про життя? Що ви знаєте про чоловіків? Ви приїхали сюди й думаєте, що можете зайняти місце місіс де Вінтер. Ви? Ви на місці моєї леді? Та навіть слуги сміялись, коли вперше побачили вас у Мендерлеї. Навіть перемивальниця, яку ви зустріли в коридорі першого ранку. І що тільки думав собі містер де Вінтер, коли привіз вас до Мендерлея після свого чудового медового місяця? Цікаво, що він подумав, коли вперше побачив вас за столом у їдальні?

— Ви це краще припиніть, місіс Денверз, — проказала я. — Йдіть ліпше до своєї кімнати.

— До кімнати, — перекривила вона мене, — до кімнати. Господиня вважає, що мені ліпше піти до кімнати. А далі, що далі? Побіжите до містера де Вінтера й скажете: «Місіс Денверз повелася зі мною нечемно, місіс Денверз говорила зі мною грубо»? Побіжите до нього так само, як тоді, коли до мене приїжджав містер Февелл?

— Я йому не розповідала, — заперечила я.

— Брехня! — відказала місіс Денверз. — Хто ж, як не ви? Фріса й Роберта в будинку не було, а решта слуг нічого про це не знали. Після цього я й вирішила, що вас варто провчити, і його також. Нехай постраждає, подумала я. Що мені до того? Що означають його страждання для мене? Чому мені забороняють бачитися з містером Февеллом тут, у Мендерлеї? Він тепер єдиний пов’язує мене з місіс де Вінтер. «Я не хочу його тут бачити, — сказав він. — Я вас попереджаю. Щоб це було востаннє!» А він і досі ревнує, чи не так?

Я згадала, як ховалася на хорах, коли відчинилися двері бібліотеки. Згадала різкий від злості голос Максима, коли той промовляв слова, які щойно повторила місіс Денверз. Ревнує, Максим ревнує…

— Він ревнував її за життя й ревнує тепер, після смерті, — сказала місіс Денверз. — Він забороняє містерові Февеллу з’являтися в будинку, як і тоді. А це свідчить про те, що він її не забув, хіба ні? Звісно, він її ревнував. Як і я. Як і всі, хто її знав. Вона на це не зважала. Лише сміялась. «Я житиму так, як мені до вподоби, Денні, — казала вона, — і ніщо в цьому світі мене не зупинить». Чоловікові варто було лише раз на неї поглянути, щоб утратити голову. Я бачила їх тут — вони гостювали в будинку, — чоловіків, із якими вона зустрічалася в Лондоні та яких привозила сюди на вихідні. Вона плавала з ними в човні, влаштовувала вечірні пікніки у своїй хатині на березі бухти. Звісно, вони з нею кохалися. Хто б зміг утриматися? Вона сміялась, приходила й розповідала мені про все, що вони їй казали, про все, що вони робили. Їй було однаково, для неї це була гра. Гра. Хто б не ревнував? Вони всі ревнували, всі сходили з глузду. Містер де Вінтер, містер Февелл, містер Кроулі, всі, хто її знав, всі, хто приїздив до Мендерлея.

— Я не хочу цього знати! — скрикнула я. — Я не хочу цього знати.

Місіс Денверз підійшла до мене впритул, наблизила своє обличчя до мого.

— Немає сенсу, чи не так? — проказала вона. — Вам ніколи її не перевершити. Вона досі панує тут, незважаючи на те, що померла. Вона — справжня місіс де Вінтер, а не ви. Це ви — тінь і примара. Це про вас тут усі забули, ви нікому тут не потрібні, вас відштовхнули. Чому б вам не залишити Мендерлей їй? Чому б вам не піти?

Я відступила від неї до вікна, у мені знову прокинувся забутий страх. Місіс Денверз схопила мене за руку й стисла її, немов лещатами.

— Чому б вам не піти? — проказала місіс Денверз. — Ви нікому тут не потрібні. Ви не потрібні йому зараз і ніколи не були потрібні. Він не може її забути. Йому знову хочеться лишитися в цьому будинку самому, наодинці з нею. Це ви мали б лежати в церковному склепі, а не вона.