Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Морозна сьогодні ніч, — сказав власник гаража, закачуючи в бак бензин. — Схоже, удень погода зміниться. Останній спекотний період за це літо. Скоро доведеться топити камін.

— У Лондоні було жарко, — мовила я.

— Правда? — перепитав він. — Що ж, у них там завжди як не одне, то інше, еге ж? А до нас кепська погода приходить першою. Уранці на узбережжі буде сильний вітер.

Дружина власника принесла нам чай. На смак він виявився гіркий, як дерево, але був гарячий. Я пила його жадібно й була вдячна. Максим уже поглядав на свій годинник.

— Нам треба рушати, — мовив він. — Зараз за десять дванадцята.

Я неохоче покинула прихисток майстерні. Холодний вітер дув мені в обличчя. Небом котилися зорі. Тонкими стрічками пливли хмари.

— Так, — сказав власник гаража, — літо закінчилося.

Ми сіли в машину. Я знову вмостилася під пледом. Автомобіль рушив. Я заплющила очі. Переді мною з’явився чоловік із дерев’яною ногою, котрий крутив свою шарманку, і в голові в такт погойдуванню автомобіля заграла мелодія «Троянд Пікардії». Фріс із Робертом принесли до бібліотеки чай. Жінка біля сторожки коротко мені кивнула й покликала свою дитину в дім. Я бачила моделі кораблів у хатині на березі та схожі на пір’я клубки пилюки. Бачила павутиння між крихітними щоглами. Чула стукіт дощу по даху й шум моря. Я хотіла потрапити до Щасливої долини, але не могла її знайти. Довкола мене був лише гай — і жодного сліду долини. Самі темні дерева й молода папороть. Ухкали сови. На вікнах Мендерлея виблискував місяць. Сад заріс кропивою, що сягала десяти, а то й двадцяти футів заввишки.

— Максиме! — закричала я. — Максиме!

— Так, — відгукнувся він. — Усе гаразд. Я тут.

— Мені наснився сон, — сказала я. — Сон.

— Що ти бачила? — запитав Максим.

— Не знаю. Не знаю.

Я знову поринула в неспокійні глибини сновидінь. Писала листи в ранковій вітальні. Надсилала запрошення. Власноруч підписувала їх товстою чорною ручкою. Але коли я поглянула на написане, то побачила не свій дрібний квадратний почерк, а високі, похилі, гострі й химерні розчерки пера. Я прибрала запрошення з бювара й сховала їх подалі. Підвелася з-за столу й наблизилась до дзеркала. Звідти на мене поглянуло чуже обличчя. Надзвичайно бліде, неймовірно вродливе, обрамлене хвилею темного волосся. Примружені очі, розведені в усмішці губи. Жінка у дзеркалі подивилася на мене й засміялася. Аж тоді я побачила, що вона сиділа на стільці перед туалетним столиком у своїй спальні, а Максим розчісував їй волосся. Він тримав її локони в руках і, розчісуючи, повільно сплітав їх у грубу мотузку, що звивалась, немов змія. Максим схопив її обома руками, посміхнувся Ребецці й накинув собі на шию.

— Ні! — закричала я. — Ні, ні! Нам треба їхати до Швейцарії. Полковник Джуліан сказав, що нам треба їхати до Швейцарії.

Я відчула, як Максим торкнувся мого обличчя.

— Що з тобою? — запитав він. — Що трапилося?

Я випрямилася на сидінні й прибрала з обличчя волосся.

— Ніяк не можу заснути, — відказала я. — Не варто й намагатися.

— Але ти спала, — мовив Максим. — Ти проспала дві години. Зараз чверть по другій. Ми за чотири милі від Леньйона.

Було ще холодніше, ніж раніше. В оповитому темрявою салоні я вся тремтіла.

— Я пересяду до тебе, — сказала я. — До третьої вже приїдемо.

Перебравшись на переднє сидіння, я всілася поруч із Максимом і втупилася поглядом у лобове скло. Поклала долоню йому на коліно. Мої зуби стукотіли від холоду.

— Ти змерзла, — зауважив Максим.

— Так, — відказала я.

Попереду нас виростали пагорби, зникали і з’являлися знову. Було доволі темно. На небі не лишилося жодної зірки.

— Котра, ти казав, година? — знову поцікавилась я.

— Двадцять по другій, — відповів Максим.

— Дивно, — промовила я. — Здається, наче отам, за пагорбами, вже світає. Але ж цього не може бути. Ще надто рано.

— Ти не туди дивишся, — відказав він. — Там захід.

— Знаю, — мовила я. — І все ж дивно, правда?

Максим не відповів, і я продовжувала розглядати небосхил. Він здавався мені ще яскравішим, ніж раніше. Немовби десь там з’являлися перші червоні проблиски сонця. Потроху світло залило весь горизонт.

— Але ж північне сяйво видно лише взимку, чи не так? — запитала я. — Його ж не буває влітку?

— Це не північне сяйво, — відказав Максим. — Це Мендерлей.

Я поглянула на нього й побачила його обличчя, його погляд.

— Максиме, — проказала я, — Максиме, що це?

Він помчав швидше, набагато швидше, ніж доти. Ми виїхали на пагорб, і внизу, у видолинку, побачили Леньйон. Ліворуч зблиснула срібляста смужка річки, розширюючись за шість миль перед Керрітським гирлом. Перед нами з’явилась дорога, що вела до Мендерлея. Місяць сховався за обрій. Небо над нашими головами немовби залило чорнилом. Проте на видноколі від тієї чорноти не лишилося й сліду. Небокрай спалахнув, неначе скроплений кров’ю. І солоний морський вітер дмухнув на нас попелом.

Премія Ентоні 2000 року

Найкращий роман XX століття

Культова екранізація Альфреда Гічкока

Дафна дю Мор’є — британська письменниця, одна з найвідоміших авторок XX століття. Більшість її творів лягли в основу кінофільмів, а знаковий роман «Ребекка» був екранізований 11 разів.

Вона вийшла заміж за багатого англійського аристократа Максиміліана де Вінтера. Але тінь його колишньої дружини нависла над її життям. Нова місіс де Вінтер намагається догодити чоловікові, стати справжньою аристократкою та бути не менш чудовою, ніж Ребекка — її попередниця, яку, здавалося, усі любили. Ходять чутки, що вона трагічно загинула: потонула, вийшовши на яхті в море вночі під час негоди. Усе змінить бал, адже місіс де Вінтер за порадою економки вдягне костюм, у який колись була вбрана й Ребекка. Ця фатальна помилка розкриє таємницю смерті колишньої дружини Максиміліана... І докорінно змінить життя її наступниці.

Примітки

1

Ну добре,