Ребекка - Дафна дю Мор'є

Я повернулася до зали. Пройшла крізь головну вітальню до ранкової. Очманілий від радощів, Джеспер кинувся до мене й узявся лизати мені руки, буцімто мене давно не було. Він ночував у ліжку Клеріс, і я не бачила його від учорашнього чаювання. Ймовірно, для нього години тягнулися так само довго, як і для мене.

Я взяла телефон і попросила з’єднати мене з конторою. Можливо, Максим у Френка. Я відчувала, що мушу з ним поговорити, навіть якщо розмова триватиме всього дві хвилини. Мушу пояснити йому, що зовсім не збиралася чинити те, що зробила вчора. Навіть якщо ми більше ніколи не спілкуватимемось, я мушу йому це сказати. Відповів службовець і повідомив, що Максима в них не було.

— Містер Кроулі на місці, місіс де Вінтер, — сказав службовець. — Бажаєте поговорити з ним?

Я б відмовилась, однак він не дав мені такої нагоди, і перш ніж я встигла покласти слухавку, у ній почувся голос Френка:

— Щось трапилося?

«Дивний початок розмови», — промайнуло у мене в голові. Він не сказав: «Доброго ранку», не поцікавився, чи добре я спала. Чому він запитав мене, чи щось трапилося?

— Френку, це я. Де Максим?

— Не знаю. Я його не бачив. Цього ранку він не приходив.

— Його не було в конторі?

— Ні.

— О! Ну що ж, неважливо.

— Ви бачились за сніданком? — поцікавився Френк.

— Ні, на той час я ще не прокинулась.

— Як йому спалось?

Я завагалася. Френк був єдиною людиною, якій могла довіритись.

— Він не приходив спати.

На іншому кінці дроту запала тиша, неначе Френк не міг придумати, що на це відповісти.

— О, — врешті-решт дуже повільно протягнув він. — О, зрозуміло, — і за хвилину додав: — Я боявся, що трапиться щось таке.

— Френку, — в розпачі запитала я, — що він казав уночі, коли всі роз’їхались? Що ви всі робили?

— Я їв сандвічі із Джайлзом і місіс Лейсі, — сказав Френк. — Максима з нами не було. Він вигадав якусь відмовку й пішов до бібліотеки. Я майже одразу ж поїхав додому. Можливо, місіс Лейсі зможе розповісти вам більше.

— Її нема, — відказала я, — вони поїхали після сніданку. Беатріс лишила записку. Вона написала, що з Максимом не перетиналась.

— О, — відповів Френк.

Мені це не сподобалось. Мені не сподобалось, як він це вимовив. Різко, зловісно.

— Як думаєте, куди він подівся? — спитала я.

— Не знаю, — відказав Френк, — можливо, він пішов на прогулянку.

Він проказав це таким тоном, яким лікарі приватних клінік говорять із родичами, що прийшли поцікавитися станом пацієнта.

— Френку, я мушу його побачити, — мовила я. — Я маю пояснити йому, що вчора трапилося.

Френк не відповів. Я уявила собі його стривожене обличчя зі зморшками на лобі.

— Максим думає, що я зробила це умисно, — проказала я тремтячим, попри всі мої зусилля, голосом, і сльози, які засліпили мене минулої ночі, але так і не пролились, тепер, шістнадцять годин по тому, потекли по моїх щоках. — Максим думає, що це був жарт, жахливий, огидний жарт!

— Ні, — заперечив Френк. — Ні.

— Запевняю вас, так він і думає. Ви не бачили його погляду, а я бачила. Ви не стояли поруч із ним увесь вечір, спостерігаючи за його поведінкою, як я. Він не говорив зі мною, Френку. Він на мене навіть не глянув. Ми стояли поруч упродовж усього вечора й не перекинулись одне з одним жодним словом.

— Просто не випало можливості, — сказав Френк. — Стільки людей. Звісно, я все бачив, невже ви думаєте, що я погано знаю Максима? Слухайте…

— Я його не виню, — урвала я Френка. — Якщо він вважає, що я зіграла з ним ниций мерзенний жарт, він має право думати про мене, що хоче, і більше ніколи зі мною не розмовляти, ніколи зі мною не бачитись.

— Не кажіть такого. Ви не розумієте, що говорите. Дозвольте, я до вас заїду. Гадаю, мені вдасться все пояснити.

Яка мені користь із того, що він приїде, що ми посидимо з ним у ранковій вітальні? Френк мене заспокоюватиме. Добрий, тактовний Френк. Не потрібна мені нічия доброта. Надто пізно.

— Ні, — промовила я. — Я не хочу говорити про те саме знову й знову. Це сталося, і вже нічого не зміниш. Можливо, це й на краще. Адже я зрозуміла те, що мала усвідомити раніше, те, про що мала здогадатися, коли виходила за нього заміж.

— Про що ви кажете? — запитав Френк.

Його голос звучав різко, незвично. Чому його обходило те, що Максим мене не кохає? Чому він не хотів, щоб я знала правду?

— Про нього й Ребекку, — сказала я, і її ім’я прозвучало з моїх уст дивно й похмуро, немов якесь заборонене слово, воно більше не дарувало мені ні полегшення, ні задоволення, натомість я відчувала пекучий сором, неначе зізнавалася у скоєнні гріха.

На якусь мить Френк замовк. Я почула крізь слухавку, як він втягнув повітря.

— Про що ви? — повторив він, цього разу коротше й різкіше, ніж уперше. — Про що ви?

— Він мене не кохає, він кохає Ребекку, — проказала я. — Він ніколи її не забуде, він досі думає про неї і вдень, і вночі. Френку, він ніколи мене не кохав. Завжди була тільки Ребекка, Ребекка, Ребекка.

Я почула, що Френк здивовано скрикнув, але тоді мені було начхати, як сильно я його шокувала.

— Тепер ви знаєте, що я відчуваю, — сказала я. — Тепер ви розумієте.

— Послухайте, — промовив він, — я мушу приїхати й побачитися з вами. Я просто зобов’язаний, чуєте? Це життєва необхідність. Я не можу говорити про це по телефону. Місіс де Вінтер? Місіс де Вінтер?

Я кинула слухавку й підвелася з-за столу. Я не хотіла бачитися з Френком. Він нічим не міг зарадити. Ніхто, крім мене самої, не міг мені в цьому допомогти. Від сліз моє обличчя почервоніло й укрилося плямами. Я ходила туди-сюди кімнатою, покусуючи краєчок носовичка, віддираючи від нього облямівку.

Мене не полишало непохитне передчуття, що ми з Максимом більше ніколи не побачимось. Це була впевненість, породжена якимось дивним інстинктом. Він поїхав геть і