Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Так, чула.

— Ми з Робертом були в буфетній і спершу подумали, що то хтось із садівників запустив феєрверк, який лишився з минулої ночі, — мовив він. — І я сказав Роберту: «Навіщо робити це в таку погоду? Чому б не лишити їх на суботній вечір для дітей?» А тоді пролунав ще один вибух, а потім — ще. «Це не феєрверки, — зауважив Роберт. — Це корабель зазнав лиха». «Схоже, ти маєш рацію», — погодився я й пішов до зали, а містер де Вінтер уже гукав мене з тераси.

— Зрозуміло.

— Але, з огляду на цей туман, нема чому дивуватися, мадам. Щойно я те саме говорив Роберту. Тут і дороги не розгледиш, що вже казати про море.

— Так.

— Якщо ви хочете наздогнати містера де Вінтера, то він рушив прямо через галявину, всього лише дві хвилини тому.

— Дякую, Фрісе.

Я вийшла на терасу. За галявинами набували обрисів дерева. Туман плинув догори, здіймався маленькими хмарками в небо. Кружляв у мене над головою. Я поглянула на вікна вгорі. Вікна були щільно зачинені, усі віконниці закриті. Вони виглядали так, неначе їх більше ніколи не відкриють, ніколи не розчахнуть навстіж.

П’ять хвилин тому я стояла біля великого центрального вікна. Як же високо воно було розташоване, як далеко від мене, ген угорі! Каміння під ногами здавалося твердим і жорстким. Я глянула вниз, а тоді знову на зачинене вікно, і щойно я це зробила, перед очима в мене все попливло і я відчула жар. Шиєю збігла тоненька цівочка поту. Переді мною затанцювали в повітрі чорні цятки. Я повернулася до зали й сіла на стілець. Мої долоні геть змокріли. Я сиділа рівно-рівнесенько, поклавши руки на коліна.

— Фрісе, — покликала я, — Фрісе, ви в їдальні?

— Так, мадам? — він одразу ж вийшов до зали й наблизився до мене.

— Не подумайте нічого дивного, Фрісе, але чи не могли б ви принести мені маленьку чарочку бренді?

— Звісно, мадам.

Я продовжувала сидіти рівно, тримаючи руки на колінах. Дворецький повернувся з лікерною чаркою на срібній таці.

— Вам недобре, мадам? — поцікавився Фріс. — Хочете, щоб я покликав Клеріс?

— Ні, Фрісе. Зі мною все буде гаразд, — відказала я. — Мені стало спекотно, ось і все.

— Дуже теплий ранок, мадам. Справді. Можна навіть сказати, задушливий.

— Так, Фрісе. Дійсно задушливий.

Я випила бренді й знову поставила чарку на срібну тацю.

— Мабуть, вас стривожили вибухи ракет, — припустив Фріс. — Це сталося так несподівано.

— Так, це все вони, — погодилась я.

— А з огляду на спекотний ранок і те, що ви всю ніч простояли на ногах, вам, імовірно, дещо не по собі, мадам, — додав він.

— Так, мабуть, так.

— Можливо, полежите півгодинки? У бібліотеці наразі доволі прохолодно.

— Ні. За хвилину чи дві я піду надвір. Не турбуйтеся про мене, Фрісе.

— Добре, мадам.

Він пішов і залишив мене в залі. Там було так спокійно, тихо і прохолодно. Жодних слідів балу. Можна було подумати, що його не влаштовували взагалі. Зала виглядала такою, як завжди: сірою, безмовною і строгою, на стінах висіли портрети та зброя. Мені важко було повірити, що минулої ночі я, вбрана в блакитну сукню, стояла тут, біля сходів, і віталася за руку з п’ятьма сотнями людей. Навіть не вірилося, що на хорах для менестрелів стояли пюпітри і грав оркестр, скрипаль, ударник. Я підвелася й знову вийшла на терасу.

Туман здіймався вгору, линув до верхів’їв дерев. За галявинами виднівся гай. Над головою бліде сонце намагалося пробитися крізь важке небо. Стало ще спекотніше, ніж раніше. Задушливо, як висловився Фріс. Повз мене в пошуках пилку продзижчала вайлувата й голосна бджола, але, залізши всередину квітки, раптово затихла. На порослих травою схилах над галявинами садівник завів газонокосарку. Сполохана обертами лез коноплянка полетіла в напрямку трояндового саду. Чоловік нахилився над ручками косарки й повільно рушив уздовж схилу, розкидаючи короткоскошену траву та крихітні голівки маргариток. Повітря сповнилося духмяним ароматом теплої трави, і, вигулькнувши з-за білого серпанку, сонце залило мене яскравим потужним світлом. Я покликала свистом Джеспера, але той не з’явився. Можливо, побіг услід за Максимом до берега. Я зиркнула на годинник. Майже за двадцять перша. О цій порі вчора ми з Максимом і Френком стояли в садку навпроти будинку й чекали, доки подадуть ланч.

Двадцять чотири години тому. Вони дражнили мене, кепкували з мого костюма. «Ви обидва очам своїм не повірите!» — казала я тоді.

Згадуючи свої слова тепер, я згоряла від сорому. Аж раптом усвідомила, що, всупереч моїм побоюванням, Максим нікуди не поїхав. Голос, який я чула на терасі, звучав спокійно й діловито. Цей голос був мені знайомий. Не той, який я чула минулої ночі, стоячи при сходах. Максим нікуди не поїхав. Він був десь там, у бухті. Він був самим собою, нормальним і притомним. Він просто ходив на прогулянку, як Френк мені й казав. Максим був на мисі, бачив корабель, який плив до берега. Усі мої страхи виявилися безпідставними. Максим був у безпеці. Із ним усе було гаразд. Я ж пережила щось принизливе, жахливе й божевільне, що навіть тепер не цілком зрозуміла, що мені хотілося стерти зі своєї пам’яті, поховати в темних глибинах свідомості разом із давнозабутими дитячими страхами; утім навіть це не мало жодного значення, доки з Максимом усе було гаразд.

Згодом я також спустилася крутою кривою стежиною, що вела через гай до берега.

Туман уже майже розвіявся, і, вийшовши до бухти, я одразу ж побачила корабель, який сів на мілину приблизно за дві милі від берега, розвернувшись носом у напрямку скель. Я пройшла по хвилерізу й спинилася на краєчку, зіпершись об округлу стіну. На кручах уже зібралась купа народу, який, вочевидь, прийшов стежкою берегової охорони з Керріта. Скелі й мис були територією Мендерлея, однак люди завжди користувалися правом проходу. Деякі з них саме здирались над урвищем, аби поближче роздивитися корабель на мілині. Той лежав, небезпечно задерши корму, довкола нього снувало кілька веслових човнів. Рятувальна шлюпка стояла дещо віддалік. Я побачила, як у ній хтось звівся на ноги й прокричав щось у мегафон. Що саме — я не розчула. Над затокою досі висів туман, і горизонту не було видно. Чахкаючи, на світло виплив моторний