Ребекка - Дафна дю Мор'є
Я підійшла до вікна й виглянула на невеличку галявинку, посеред якої грав на флейті сатир. Усі рододендрони вже відцвіли. Вони не цвістимуть аж до наступного року. Тепер, коли квіти поопадали, високі кущі здавалися сірими й похмурими. З моря накочувався туман, і дерев за прибережним схилом уже не було видно. Настала сильна гнітюча спека. Я уявляла, як наші гості кажуть одне одному: «Як добре, що вчора цього туману не було, інакше ми б нізащо не побачили феєрверків». Я вийшла з ранкової вітальні й пройшла крізь головну до тераси. Сонце вже сховалося за стіною туману. Здавалося, наче Мендерлей охопила пошесть, що забрала від нього небо й денне світло. Повз мене пройшов садівник, штовхаючи візок із папірцями, сміттям і шкірками фруктів, залишеними гістьми на галявинах уночі.
— Доброго ранку, — привіталась я.
— Доброго ранку, мадам.
— Боюсь, через учорашній бал у вас тепер багато роботи, — зауважила я.
— Та все гаразд, мадам, — відказав він. — Схоже, усім неабияк сподобалось. А це ж головне, чи не так?
— Так, гадаю, що так, — погодилась я.
Садівник поглянув на галявину й прогалину в гаю, де долина спускалася до моря. Темні обриси дерев здавалися тонкими й невиразними.
— Добряче густішає, — проказав він.
— Так, — погодилась я.
— Добре, що такого не було вчора.
— Так.
Чоловік іще хвильку зачекав, а тоді торкнувся свого кашкета й попхав візка далі. Я рушила через галявини до гаю. На деревах туман перетворився на вологу і крапав на мою непокриту голову рідким дощем. Пригнічений Джеспер спинився коло моїх ніг, опустивши хвоста й висолопивши рожевого язика. Глевкий тягар цього дня зробив його млявим і неповоротким. Звідти, де я стояла, мені було чути похмурий і повільний рокіт хвиль, що розбивалися в бухтах під гаєм. Білий туман сунув повз мене до будинку, несучи запах вогкої солі та водоростей. Я торкнулася Джесперової шерсті. Вона була теж мокра. Озирнувшись на будинок, я не змогла розгледіти ні димарів, ні контурів стін, було видно лише розмиту пляму будівлі, вікна західного крила та діжки з квітами на терасі. Віконниці великої спальні в західному крилі були відчинені, біля вікна хтось стояв і дивився на галявину. Постать була темна й невиразна, і на мить я з острахом подумала, що то Максим. Потім постать поворухнулась, я побачила руку, що зачиняла віконниці, і впізнала місіс Денверз. Вона спостерігала за мною, доки я стояла біля дерев, купаючись у білій стіні туману. Вона бачила, як я повільно йшла від тераси до галявин. Можливо, підслуховувала мою розмову з Френком через спільну телефонну лінію у своїй кімнаті. Отже, їй могло бути відомо, що цієї ночі Максима зі мною не було. Вона могла чути мій голос, знати, що я плакала. Вона знала, яку роль я виконувала, стоячи поруч із Максимом у блакитній сукні біля підніжжя сходів упродовж довгих годин, і що він ні разу на мене не поглянув та не сказав мені жодного слова. Знала, бо в цьому полягав її задум. Це була її перемога, її та Ребекки.
Я згадала, якою бачила її минулого вечора, коли вона спостерігала за мною крізь відчинені двері західного крила, ту диявольську посмішку на її блідому, схожому на череп обличчі, і подумала, що вона була живою жінкою, такою ж істотою з плоті й крові, як я. Вона не була мертвою, як Ребекка. Я могла з нею поговорити, це до Ребекки мені було зась.
Підкорившись раптовому імпульсу, я пішла по галявині до будинку. Перетнула залу й піднялася головними сходами, звернула під аркаду на хорах, пройшла крізь двері, що вели до західного крила, і відтак — уздовж темного коридору до кімнати Ребекки. Крутнула ручку дверей і зайшла всередину.
Місіс Денверз стояла біля вікна, віконниці знову були відчинені.
— Місіс Денверз, — покликала я. — Місіс Денверз.
Вона обернулася до мене, і я побачила, що її очі почервоніли й набрякли від сліз, геть як мої, на її блідому обличчі виднілися темні тіні.
— Що таке? — запитала вона, її голос був хрипким і глухим від пролитих сліз, точнісінько, як мій.
Я не очікувала побачити її в такому стані. Я уявляла її з посмішкою, як минулого вечора, жорстокою і злою. Але зараз вона була зовсім іншою, вона мала вигляд старої, хворої і втомленої жінки.
Я вагалася, досі тримаючись за ручку відчинених дверей, я не знала ні що їй казати, ні що мені робити.
Вона не зводила з мене своїх червоних набряклих очей, і я не могла підшукати потрібних слів, щоб їй відповісти.
— Я залишила меню на столі, як зазвичай, — проказала вона. — Ви хотіли щось змінити?
Її слова додали мені сміливості, я відпустила двері й вийшла на середину кімнати.
— Місіс Денверз, я прийшла поговорити з вами не про меню. І вам це відомо, чи не так?
Вона не відповіла. Розтиснула й стиснула пальці лівої руки.
— Ви ж зробили те, що хотіли, хіба ні? — запитала я. — У цьому ж полягав ваш задум, так? Тепер ви задоволені? Радієте?
Місіс Денверз відвернулась і поглянула у вікно, як тоді, коли я зайшла до кімнати.
— Навіщо ви сюди приїхали? У Мендерлеї на вас ніхто не чекав. Нам тут жилося добре, доки не з’явилися ви. Чому ви не лишилися там, де й були, у Франції?
— Схоже, ви забули, що я люблю містера де Вінтера, — відказала я.
— Якби ви його любили, ви б ніколи не вийшли за нього заміж, — відрізала місіс Денверз.
Я не знала, що й сказати. Ситуація видавалася божевільною, несправжньою. Не дивлячись на мене, вона продовжила говорити тим самим здавленим, приглушеним голосом:
— Я думала, що ненавиджу вас, але тепер я не впевнена. Здається, у мене вже не лишилося почуттів.
— За що вам мене ненавидіти? — спитала я. — Що я вам такого зробила, щоб ви
