Ребекка - Дафна дю Мор'є

Я нічого не відказала. Він вагався. Я відчувала на собі його погляд.

— А що збираєтесь робити ви? — запитав Кроулі.

— Мабуть, ще трохи побуду тут, — відповіла я. — Я можу прийти на ланч будь-коли. Він — холодний. Та це й неважливо. Хочу побачити, що робитиме водолаз.

Чомусь у ту мить я не могла на нього дивитися. Мені хотілося побути самій або з кимось незнайомим на кшталт офіцера берегової охорони.

— Ви нічого не побачите, — сказав Френк, — тут не буде на що дивитись. Чому б не піти додому й не поїсти разом?

— Ні, — відмовилась я. — Ні, справді…

— О, ну що ж, у такому разі ви знаєте, де мене шукати, якщо я вам знадоблюсь. Я цілісінький день буду в конторі.

— Добре, — сказала я.

Кроулі кивнув офіцеру берегової охорони й рушив кручею вниз до бухти. Можливо, я його образила. Утім я не могла цьому зарадити. Колись усе стане на свої місця. Здавалося, стільки всього відбулося після нашої телефонної розмови, але мені ні про що не хотілося думати. Я хотіла просто сидіти над урвищем і дивитися на корабель.

— Містер Кроулі — добра людина, — зауважив офіцер.

— Так, — погодилась я.

— Та й за містера де Вінтера руку на відсіч віддасть, — додав він.

— Думаю, так, — сказала я.

Маленький хлопчик досі стрибав перед нами по траві.

— Коли випірне водолаз? — запитав він.

— Ще не скоро, синку, — відповів офіцер.

До нас наближалася жінка у смугастій рожевій сукні з сіткою для волосся на голові.

— Чарлі? Чарлі? Ти де? — гукала вона.

— Сюди йде твоя мати. Зараз дасть тобі прочухана, — сказав офіцер берегової охорони.

— Мамо, я бачив водолаза, — прокричав хлопчик.

Жінка кивнула нам і усміхнулась. Мене вона не знала. Це була відпочивальниця з Керріта.

— Схоже, найвеселіше вже позаду? — сказала вона. — Унизу говорять, що корабель стоятиме тут не один день.

— Вони чекають, що скаже водолаз, — пояснив офіцер.

— Навіть не знаю, як їх змушують отак пірнати під воду, — мовила жінка. — Їм мають добре за це платити.

— Так і є, — підтвердив офіцер.

— Мамо, я хочу стати водолазом, — сказав хлопчик.

— Треба запитати в тата, сонце, — відказала йому мати й засміялася до нас. — Гарне тут місце, чи не так? — звернулася вона до мене. — Ми взяли з собою ланч, хотіли влаштувати пікнік, навіть не подумали, що впаде такий туман, а до того ж іще й трапиться кораблетроща. Ми саме думали повертатися в Керріт, коли вибухнули ракети. Ніби просто в нас під носом. Мені аж душа в п’яти сховалась. «Що то було?» — спитала я в чоловіка. «Сигнал лиха, — сказав він. — Почекаємо й подивимось, що відбувається». Він нікуди не хотів іти. Такий самий, як син. А от я не бачу в цьому нічого цікавого.

— Звісно, наразі тут немає на що дивитись, — погодився офіцер.

— А отам — гарний гай. Мабуть, приватний, — мовила жінка.

Офіцер берегової охорони знітився, кашлянув і поглянув на мене. Я заходилася жувати травинку й відвернулась.

— Так, це все приватна власність, — підтвердив він.

— Мій чоловік каже, що всі ці великі маєтки з часом розділять на частини й на їхньому місці побудують дачі, — проказала відпочивальниця. — Я була б не проти мати будиночок із видом на море. Утім не думаю, що мені хотілося б жити тут узимку.

— Чому ж? Узимку тут затишшя, — зауважив офіцер.

Я й далі жувала травинку. Хлопчик бігав по колу. Офіцер берегової охорони зиркнув на годинник.

— Що ж, мені час іти, — сказав він. — Гарного дня!

Він віддав мені честь, розвернувся й рушив стежкою в напрямку Керріта.

— Ходімо, Чарлі! Ходімо знайдемо тата! — гукнула жінка.

Вона дружньо мені кивнула й неквапно рушила до краю урвища, хлопчик побіг за нею. Худий чоловік у шортах кольору хакі та смугастому блейзері помахав їй рукою. Вони всілися під кущами дроку, і жінка взялася розгортати паперові пакунки.

Як мені хотілося забути, хто я, та доєднатися до них. Їсти круто зварені яйця й сандвічі з м’ясними консервами, голосно сміятись, спілкуватись, по обіді піти з ними до Керріта, ходити босоніж по воді на пляжі, бігати наввипередки по піску, а відтак завітати до них у гості й поїсти креветок із чаєм. Натомість я мусила йти гаєм до Мендерлея сама й чекати, доки повернеться Максим. І я знати не знала, що ми одне одному скажемо, як він на мене дивитиметься, який буде його голос. Я сиділа собі над урвищем. Голод мені не допікав. У мене не виникало й думки про ланч.

Багато людей приходили на кручі подивитися на корабель. Він став головною розвагою дня. Знайомих я не побачила. Самі відпочивальники з Керріта. Море було гладеньким, як скло. Чайки вже не кружляли вгорі, вони повсідалися на воді дещо віддалік пароплава. По обіді з’явилося більше прогулянкових човнів. Певно, для керрітських човнярів цей день видався незабутнім. Водолаз виринув і пірнув знову. Один із буксирів поплив геть, але решта лишилась. Начальник порту попрямував своїм сірим моторним човном до Керріта, прихопивши із собою кількох чоловіків і водолаза, який удруге з’явився на поверхні. Команда пароплава спиралася на перила і жбурляла чайкам недоїдки, а люди на прогулянкових човнах повільно кружляли довкола судна. Геть нічого не відбувалося. Був максимальний відплив, корабель нахилився й виставив напоказ свій гвинт. На заході збирались гребені хмар, сонце зблідло. Спека досі не спадала. Жінка в рожевій смугастій сукні та маленький хлопчик підвелися й побрели в напрямку Керріта; чоловік у шортах рушив за ними, несучи кошик для пікніка.

Я поглянула на свій годинник. Було вже по третій. Підвівшись, я спустилася схилом до бухти. Там було тихо й безлюдно, як завжди. Темна сіра галька. У маленькій гавані — гладенька, як дзеркало, вода. Каміння дивно хрустіло в мене під ногами. Тепер гребені білих хмар закрили собою все небо, і сонце сховалось. Дійшовши до дальнього кінця бухти, я побачила Бена, який сидів навпочіпки біля калюжі між двома скелями, зішкрябуючи берегових равликів