Ребекка - Дафна дю Мор'є
Я полишила хвилеріз, вийшла з бухти і здерлася стежкою, що вела через кручі, до решти спостерігачів. Максима ніде не було видно. Натомість я побачила Френка, він розмовляв із офіцером берегової охорони. Я враз зніяковіла й завагалась. Менше години тому я плакалася йому по телефону. А тепер не знала, що мені робити. Він одразу ж мене помітив і замахав рукою. Я підійшла до них. Офіцер берегової охорони мене знав.
— Прийшли поглянути на видовище, місіс де Вінтер? — усміхаючись, запитав він. — Боюсь, потрібно буде добряче попрацювати. Можливо, буксирам і вдасться його зрушити, однак я в цьому сумніваюсь. Він намертво застряг на шельфі.
— Що ж вони робитимуть? — поцікавилась я.
— Спершу спорядять водолаза, аби той перевірив, чи не зламався кіль, — відповів офіцер. — Он він, у червоній плетеній шапці! Хочете подивитися в бінокль?
Я взяла бінокль і поглянула на корабель. Мені було видно групу чоловіків, які дивилися у воду за кормою. Один із них на щось вказував. Чоловік у рятувальній шлюпці досі кричав у мегафон.
Начальник порту Керріта приєднався до чоловіків на кормі застряглого корабля. Водолаз у плетеній шапці сидів у сірому моторному човні начальника порту.
Прогулянковий човен досі кружляв довкола судна. Якась жінка фотографувала. Зграйка чайок вмостилася на воді й дурнувато кричала, сподіваючись, що їх почастують недоїдками.
Я повернула бінокль офіцерові берегової охорони.
— Схоже, нічого не відбувається, — мовила я.
— Він скоро пірне, — відказав офіцер. — Хоча спершу, як і будь-які іноземці, вони трохи посперечаються. А ось і буксири.
— Їм нізащо з ним не впоратись, — мовив Френк. — Подивіться, під яким кутом він лежить. Там набагато мілкіше, ніж я думав.
— Цей риф простягається доволі далеко, — зауважив офіцер берегової охорони. — Зазвичай, якщо плисти там у маленькому човні, це непомітно. Але корабель із такою посадкою неминуче на нього наскочить.
— Коли вони запустили ракети, я був у першій бухті, біля долини, — сказав Френк. — Я заледве бачив на три ярди перед собою. Аж раптом ні сіло ні впало починають лунати вибухи.
Я подумала про те, якими ж схожими робляться люди, коли в них з’являється спільне зацікавлення. Френк поводився точнісінько, як Фріс, розповідаючи свою версію подій, немовби це мало якесь значення, немовби нас це обходило. Я знала, що він ходив до берега на пошуки Максима. Знала, що він перелякався так само, як і я. Але тепер усе це було забуто й відкинуто: наша телефонна розмова, наше спільне занепокоєння, його наполягання на зустрічі. І все завдяки кораблю, який сів у тумані на мілину.
До нас підбіг маленький хлопчик.
— А моряки потонуть? — запитав він.
— Аж ніяк. Із ними все буде гаразд, синку, — відказав офіцер. — Море гладеньке, як дзеркало. Цього разу ніхто не постраждає.
— Якби це трапилося минулої ночі, ми б нізащо їх не почули, — зауважив Френк. — Ми, певно, самі запустили більше п’ятдесяти ракет, не рахуючи дрібніших феєрверків.
— Ще й як почули б, — заперечив офіцер. — Побачили б спалахи й зрозуміли б, звідки вони. А он і водолаз, місіс де Вінтер! Бачите? Він надіває шолом.
— Я хочу побачити водолаза, — вигукнув хлопчик.
— Он він, — нахилився і вказав Френк, — отой чолов’яга, що надіває шолом. Вони збираються опустити його під воду.
— А він не потоне? — запитав малий.
— Водолази не тонуть, — відказав офіцер берегової охорони. — Їм постійно закачують повітря. Дивіться, як він пірнатиме. Ось, пішов.
Якусь хвилину вода ще хвилювалась, але згодом знову зробилась гладенькою.
— Він зник, — проказав хлопчик.
— Де Максим? — поцікавилась я.
— Повіз одного з членів команди в Керріт, — відповів Френк. — Коли корабель застряг, хлопець утратив голову й, вочевидь, стрибнув у воду. Ми знайшли його під урвищем, де він чіплявся за одну зі скель. Звичайно, він змок до нитки і тремтів, мов желе. Ну і, звісно ж, ані слова не міг сказати англійською. Максим зліз до нього й виявив, що той подряпався об скелі і юшить кров’ю, як та свиня. Він поговорив із моряком німецькою. А тоді підкликав керрітський моторний човен, що снував довкола, наче голодна акула, і повіз моряка на перев’язку до лікаря. Якщо пощастить, він заскочить старого Філліпса прямо за ланчем.
— Коли він відплив? — запитала я.
— Щойно перед тим, як ви прийшли, — відказав Френк. — Приблизно п’ять хвилин тому. Дивно, що ви не бачили човна. Максим сидів на кормі поряд із тим німцем.
— Певно, він відплив, доки я вилазила на скелю, — припустила я.
— У таких випадках Максим просто незрівнянний, — промовив Френк. — За можливості він завжди допоможе. Ось побачите, він запросить усю команду до Мендерлея, нагодує їх, а на додачу ще й запропонує переночувати.
— Авжеж, — погодився офіцер. — Заради своїх людей він останню сорочку віддасть. Мені це добре відомо. Побільше б таких, як він, у нашому графстві!
— Так, не завадило б, — відказав Френк.
Ми продовжували дивитися на корабель. Буксири зупинилися віддалік, а рятувальна шлюпка розвернулась і рушила назад до Керріта.
— Сьогодні не їхня черга, — мовив офіцер берегової охорони.
— Еге ж, — сказав Френк, — але, як на мене, буксирам тут узагалі робити нічого. Цього разу грошей заробить підрядник зі зламу суден.
У небі кружляли чайки, нявкаючи, мов голодні коти; деякі з них повсідалися на виступах скель, у той час як інші, сміливіші, гойдалися на поверхні води біля корабля.
Офіцер берегової охорони зняв свій кашкет і витер лоба.
— Трохи душно, еге ж? — мовив він.
— Так, — погодилась я.
Прогулянковий човен із фотографами поторохтів у напрямку Керріта.
— Їм уже набридло, — сказав офіцер.
— Я їх не звинувачую, — промовив Френк. — Навряд чи найближчими годинами тут бодай щось відбуватиметься. Водолаз має відзвітувати, перш ніж вони спробують судно зрушити.
— Саме так, — відказав офіцер.
