Ребекка - Дафна дю Мор'є

Вона підштовхнула мене до відчиненого вікна. Я побачила під собою терасу, сіру й невиразну на тлі білої стіни туману.

— Погляньте вниз, — мовила вона. — Це ж просто, чи не так? Чому б не стрибнути? Скрутити в’язи не боляче. Це швидкий і простий спосіб. Не те, що потонути. Чому б вам не спробувати? Чому б не піти?

Туман підступив до відчиненого вікна, вологий і глевкий, він заліплював мені очі, забивався в ніздрі. Я вчепилась руками в підвіконня.

— Не бійтесь, — сказала місіс Денверз. — Я вас не штовхатиму. Не стоятиму поруч. Ви зможете стрибнути за власним бажанням. Який сенс лишатися в Мендерлеї? Ви нещасні. Містер де Вінтер вас не кохає. Заради чого вам жити? Чому б не стрибнути та не покінчити з цим назавжди? Так ви покладете своєму горю край.

Я бачила діжки з квітами на терасі та густі кущі блакитних гортензій. Бруківка виглядала сірою і гладенькою, а не зубчастою і кривою. Завдяки туману здавалося, що вона від мене далеко. Проте насправді це було не так, вікно було не настільки високо.

— Чому б вам не стрибнути? — шепотіла місіс Денверз. — Чому б не спробувати?

Туман зробився ще густіший, ніж раніше, і тераса переді мною зникла. Уже не було видно ні діжок із квітами, ні гладенької бруківки. Довкола не лишилося нічого, крім білого серпанку, що пахнув водоростями, — вогкого й прохолодного. Про реальність нагадувало лише підвіконня під моїми долонями та хватка місіс Денверз, яку я відчувала на своїй лівій руці. Якщо я стрибну, то не бачитиму каміння, що летітиме назустріч, — його сховає від мене туман. Біль буде гострий і різкий, як вона й казала. Від удару я зламаю шию. Це не так повільно, як тонути. І невдовзі все закінчиться. До того ж Максим мене не кохає. Максимові знову хочеться лишитися самому, зостатись із Ребеккою.

— Ну ж бо, — шепотіла місіс Денверз. — Ну ж бо, не бійтесь.

Я заплющила очі. Від того, що я дивилася вниз, на терасу, у мене паморочилося в голові, а від стискання краю підвіконня боліли пальці. Туман потрапляв мені в ніздрі й лишався на губах — смердючий і кислий. Я відчула брак повітря, немов під ковдрою, немов під наркозом. І почала забувати про свої нещастя й любов до Максима. Почала забувати про Ребекку. Скоро я більше ніколи про неї не думатиму…

Я розслабила руки й зітхнула, і в цю мить тишу, що вже стала частиною білого туману, несподівано порушив, розірвав навпіл вибух, від якого перед нами здригнулося вікно. У рамі забряжчало скло. Я розплющила очі. І витріщилася на місіс Денверз. За першим вибухом пролунав другий, затим — третій і четвертий. Звуки вибухів шарпали повітря, а невидимі птахи, зірвавшись із дерев довкола будинку, гомоніли луною їм у відповідь.

— Що це? — тупо спитала я. — Що сталося?

Місіс Денверз послабила свою хватку. Вона вдивлялася крізь вікно в туман.

— Ракети, — проказала вона. — Певно, у затоці сів на мілину корабель.

Ми прислухалися, разом намагаючись щось розгледіти крізь білу пелену. І згодом на терасі під нами почулися кроки.

19

То був Максим. Я не бачила його, але чула його голос. Біжучи, він гукав Фріса. Спершу той відповів із зали, а тоді вийшов на терасу. Їхні постаті ледь-ледь вимальовувались у тумані під нами.

— Він добряче сів на мілину, — мовив Максим. — Я спостерігав за ним з мису й бачив, як він зайшов до затоки й рушив прямісінько на риф. Під час такого припливу їм нізащо його не зняти. Певно, переплутали нашу затоку з бухтою Керріта. Там, біля води, туман стіною стоїть. Скажіть, щоб удома приготували їжу та напої про всяк випадок — може, морякам чогось захочеться, — а також зателефонуйте містерові Кроулі до контори й повідомте, що трапилося. Я повертаюся до бухти, можливо, зможу чимось допомогти. Принесіть мені, будь ласка, цигарки.

Місіс Денверз відступила від вікна. На її обличчі не було жодних емоцій, воно знову перетворилося на знайому мені холодну бліду маску.

— Нам ліпше спуститися вниз, — промовила вона. — Фріс шукатиме мене, щоб усе підготувати. Містер де Вінтер може привести додому цих моряків, як і сказав. Приберіть руки — я зачиняю вікно.

Я відійшла на середину кімнати, досі приголомшена й заціпеніла, невпевнена ні в собі, ні в ній. Я спостерігала, як місіс Денверз зачиняла вікно й віконниці, як запинала штори.

— Добре, що море спокійне, — сказала вона, — інакше їм навряд чи випала б можливість урятуватись. Однак у такий день, як сьогодні, небезпеки немає. Хоча, якщо корабель наскочив на риф, як сказав містер де Вінтер, власники можуть про нього забути.

Місіс Денверз оглянула кімнату — пересвідчитися, що все на своїх місцях. Вона вирівняла ковдру на двоспальному ліжку. Потім підійшла до дверей і відчинила їх переді мною.

— Я скажу на кухні, щоб у їдальні подали холодний ланч, — проказала вона, — і ви зможете поїсти, коли вам заманеться. Схоже, містер де Вінтер не поспішатиме назад о першій, якщо матиме справи в бухті.

Я байдуже поглянула на неї й вийшла крізь відчинені двері, заклякла і здерев’яніла, мов лялька.

— Мадам, коли ви побачите містера де Вінтера, чи не були б ви такі люб’язні переказати йому, що, якщо він хоче, нехай веде моряків сюди? Їх у будь-який час почастують гарячими стравами.

— Так, — промовила я. — Так, місіс Денверз.

Вона розвернулась до мене спиною й пішла коридором до службових сходів, дивна кістлява постать у чорній сукні, поділ якої підмітав підлогу, наче пишні широкі спідниці, які були в моді років тридцять тому. Невдовзі місіс Денверз завернула за ріг і зникла.

Я поволі пішла вздовж коридору до дверей біля аркади; досі нічого не тямила, мій мозок працював повільно, буцімто я щойно прокинулася після довгого сну. Штовхнувши двері, я безцільно рушила сходами донизу. Фріс саме йшов до їдальні. Помітивши мене, він зупинився й зачекав, доки я спущуся до зали.

— Містер де Вінтер був тут кілька хвилин тому, мадам, — повідомив Фріс. — Він узяв цигарки та повернувся на берег. Виявилось, що там сів на мілину корабель.

— Зрозуміло, — відказала я.

— Ви чули