Ребекка - Дафна дю Мор'є
Ребекка, завжди Ребекка. Куди б я не пішла в Мендерлеї, де б я не сиділа, навіть у своїх думках і снах, я зустрічала Ребекку. Тепер я знала, якою вона була: довгі стрункі ноги, маленькі вузькі ступні. Ширші від моїх плечі, вправні зграбні руки. Руки, що могли кермувати човном, правувати конем. Руки, що складали букети, збирали моделі кораблів і писали «Максу від Ребекки» на форзаці книжки. Я також знала її обличчя, маленьке й овальне, з чистою білою шкірою, з гривою темного волосся. Мені був відомий запах її парфумів, я могла уявити собі її сміх і усмішку. Якби я почула її голос, я б упізнала його з-поміж тисячі інших. Ребекка, завжди Ребекка. Мені ніколи її не позбутись.
Можливо, я переслідувала її так само, як вона переслідувала мене; Ребекка наглядала за мною з хорів, як казала місіс Денверз, вона сиділа поруч, коли я писала листи за її столом. І той макінтош, який я одягала, хустинка, якою я користувалась. Вони належали їй. Можливо, вона знала про це й бачила, як я їх торкалась. Джеспер був її псом, а тепер він бігав коло моїх ніг. Троянди належали їй, а я їх зрізала. Чи боялась вона мене й чи ненавиділа так, як я ненавиділа її? Чи хотілося їй, щоб Максим знову лишився в цьому будинку сам? Я змогла б поборотися з живою, але була не в змозі протистояти мертвій. Аби в Лондоні була яка-небудь жінка, яку б Максим кохав, якій би писав листи, до якої б їздив у гості, з якою б обідав, спав, я могла б із нею поборотися. Ми були б із нею в однакових умовах. Я б не боялась. Злість і ревнощі — це речі, з якими можна впоратись. Колись би ця жінка постаріла, утратила б до нього цікавість або змінилась — і Максим би її розлюбив.
Але Ребекка ніколи не постаріє. Вона завжди залишатиметься такою самою. Ребекку мені не побороти. Вона була сильніша за мене.
Я встала з ліжка й розсунула штори. Кімнату залило сонячним світлом. У трояндовому саду вже прибрали. Цікаво, чи люди обговорюють бал, як це зазвичай буває наступного дня після свята?
— Як вважаєш, усе було на такому ж рівні, як і завжди?
— Гадаю, що так.
— Як на мене, оркестр дещо затягував.
— Зате вечеря була збіса чудова.
— І феєрверки непогані.
— Бі Лейсі почала старіти.
— Ну, а хто б у такому костюмі виглядав інакше?
— Він здався мені хворим.
— У нього постійно такий вигляд.
— А що ти думаєш про молоду?
— Нічого особливого. Доволі непоказна.
— Цікаво, чи вони ладнають?
— Важко зрозуміти…
Лише тоді я помітила під дверима записку. Я підійшла й підняла її. Впізнала квадратний почерк Беатріс. Вона нашкрябала її олівцем після сніданку:
«Я стукала до вас, але не отримала жодної відповіді, тож підозрюю, що ви прислухалися до моєї поради й вирішили виспатися після вчорашньої ночі. Джайлзові не терпиться повернутися якомога раніше, бо йому зателефонували з дому й повідомили, що хочуть, аби він замінив когось у крикетному матчі, а той починається о другій. Одному Богу відомо, як йому вдасться розгледіти м’яч після всього того шампанського, яке він вижлуктив уночі! Мені дещо підкошуються ноги, але я спала як убита. Фріс каже, що Максим снідав рано, але тепер його ніде не видно. Тому переказуйте йому вітання. І дякую вам обом за вечір, який подарував нам справжню насолоду. Про сукню забудьте. [Останнє підкреслено жирною лінією] З любов’ю, ваша Бі. [І постскриптум] Незабаром обов’язково приїздіть до нас удвох».
Угорі вона нашкрябала час: дев’ята тридцять, — а вже було приблизно пів на дванадцяту. Вони поїхали години дві тому. Уже мали б доїхати, Беатріс, певно, розпакувала валізу, пішла до саду й узялася до своїх звичних справ, а Джайлз готується до матчу, лагодить обмотку на биті.
Удень Беатріс одягне легку сукню й крислатого капелюха та спостерігатиме, як Джайлз грає в крикет. Потім вони питимуть у шатрі чай — Джайлз, розпашілий, із червоним обличчям, Беатріс — сміючись і теревенячи з друзями: «Так, ми були на балі в Мендерлеї. Було так весело! Я думала, Джайлзові не вдасться пробігти навіть ярд». І усміхатиметься своєму чоловіку, поплескуючи його по плечу. Підстаркувате й неромантичне подружжя. Вони були одружені вже двадцять років і мали дорослого сина, який збирався вступати до Оксфорда. Надзвичайно щасливі люди. Їхній шлюб удався. Не розвалився за три місяці, як мій.
Мені більше не можна було сидіти в кімнаті. Прийдуть покоївки й почнуть прибирати. Зрештою, може, Клеріс і не звернула уваги на Максимове ліжко. Я зібгала постіль, аби вона виглядала так, буцімто він на ній спав. Мені не хотілося, щоб покоївки дізнались про це, якщо Клеріс їм нічого не розповіла.
Я скупалася, одяглася й зійшла сходами донизу. Робітники вже зняли в залі підлогу для танців і повиносили квіти. З хорів зникли пюпітри. Вочевидь, музиканти поїхали ранковим потягом. Садівники підмітали галявини та алею, прибираючи рештки феєрверків. Невдовзі від маскараду в Мендерлеї не лишиться й сліду. Наскільки довгими здавалися приготування, і яким швидким та нетривалим виявилося прибирання.
Мені пригадалася леді в рожевому, яка стояла біля дверей вітальні, тримаючи тарілку холодцю з куркою, і здалося, ніби я це вигадала або ж воно трапилося колись дуже давно. Роберт протирав у їдальні стіл. Він знову набув звичного вигляду — безпристрасний, непоказний, геть не схожий на ту приречену та схвильовану істоту, якою був упродовж кількох минулих тижнів.
— Доброго ранку, Роберте, — привіталась я.
— Доброго ранку, мадам.
— Ви не бачили містера де Вінтера?
— Він пішов одразу після сніданку, мадам, ще до того, як майор і місіс Лейсі зійшли вниз. Досі не повертався.
— Ви не знаєте, куди він пішов?
—
