Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

– Олекса!? Значить, стажер помилився у своїх генетичних висновках і викрадач звіриних сутностей, цей мерзотник, - справді мій батько... - Похолола я. - Адже Олекса може носити кольорові лінзи. Як ми про це не подумали!?

- Навряд чи.

- І багато ти людей з ім'ям "Олекса" знаєш? Я ось лише одного, з прізвищем Довбуш, - я почала дрібно тремтіти.  - Я ж уже його ненавиджу, розумієш?

- Настя... Гей! - Гліб обійняв мене і знову поцілував у скроню. На цей раз я була вдячна за підтримку. – Ми у всьому розберемося. І навіть якщо Олекса тобі рідний, хріна лисого він тебе отримає.

- Дякую, - одними губами прошепотіла я, заспокоюючись і беручи себе в руки. - Ходімо?

- Ще не все. Мати Андрія – Зінаїда Гаврилівна.

- Що!? - не повірила я. - Ворожка!?

Гліб кивнув головою.

- А діда Андрія випадково не Морозом звати? – хмикнула я. Ну а раптом?

- Пішли, Снігуронько моя. Зустрінемо наших привидів минулого.

І ми, тримаючись за руки, як малеча в дитячому садку, вирушили до зарезервованого столика.

І в той момент я ясно усвідомила, що влипла. Влипла серйозно по саме не можу. Тому що раптом усі неприємності, якими б жахливими вони не були, здалися не такими вже й страшними. Головне, щоб Гліб був поруч, тримав за руку, цілував невагомо у скроню.

От чорт! Скільки б я не переконувала себе у зворотному, я, здається, знову закохалася не в того хлопця.