Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Я озирнулася довкола. Таксі висадило нас біля високої скляної будівлі. Навколо теж височіли дивовижні багатоповерхівки з яскравими неоновими вивісками. Складалося відчуття, що ми перенеслися в інше місто, чи в інший час: таким незвичним виглядав сучасний мегаполіс після старого району Гіон.

З півтіні нам назустріч зробили крок двоє людей - Катерина та Андрій. Жінка була одягнена у шикарну смарагдову сукню, мій не-брат – у стильний смокінг. Тримаючись під ручку, вони йшли нам назустріч.

Побачивши зустрічаючих, Гліб весь напружився, ніби всередині стиснулася пружина - ні, зовні цього було непомітно, але я відчула, як несвідомо він стис мою руку. Мені навіть здалося, що я почула скрегіт зубів. Очевидно, все ж таки вовк сильно переживав через зустріч з Катериною. І це неприємно кольнуло, хоча здавалося б, чого вже мені... за п'ять хвилин колишній фальшивій нареченій.

Коли між нами залишалося кілька кроків, Гліб раптом відпустив мою руку і різко - ніби в ньому нарешті випрямилася внутрішня пружина - налетів на Андрія і з розмаху заліпив йому хук справа.

Я навіть зойкнути не встигла. Якого дідька він творить!? І навіщо було дві години обговорювати стратегію переговорів, питається?

Не-брат атаку теж проґавив і тепер спльовував кров, витираючи рот білою серветкою. Дивився зло, але давати здачу не поспішав.

Катерина ж розсудливо відскочила, але жодної іншої реакції не показала, ніби таке привітання було для неї справою звичною.

Гліб тепер кривився і обережно ворушив рукою. Ну дурень! У нього ж плече поранено.

- Ну привіт, друже... - сплюнувши кров, привітав Гліба Андрій.

Друже!? Виходить, вони знайомі. До того ж зустріч з Андрієм Гліба схвилювала точно більше, ніж з колишньою нареченою

Чоловіки стояли, скам'янівши, дивлячись один одному в очі. Напруга між ними досягла такої концентрації, що здавалося, навіть повітря ущільнилося і в ньому ось-ось застрибають іскри.

Тут одне з двох: це чи кровні вороги, чи колишні найкращі друзі. Або і перше і друге разом.

Стоп, невже це той перевертень, після смерті якого Гліб перестав обертатися! Ну, це пояснило б настільки сильну реакцію чоловіка.

– Десять проклятих років! - нарешті люто заговорив Гліб, розділяючи паузами і карбуючи кожне слово. - Якого чорта, Андрію!

Я вперше чула, щоб Гліб кричав. І взагалі, на чоловіка було страшно дивитися: він був як вулкан - у ньому хлюпалося стільки емоцій, що здавалося, він ось-ось вибухне. А із Грані я навіть не особливо напружуючись, виразно чула надривне виття Білого.

Підкоряючись раптовому пориву, я підійшла до Гліба ззаду і притулилася до його спини, взявши його руки в свої та переплітаючи наші пальці.

- Тшшш-шш-шш-ш, - прошепотіла-проспівала, наче колискову.

Чоловік різко видихнув і струснув головою, начебто скидаючи ману.

- Батько буде лише за годину. Я навмисне призначив зустріч раніше. Давай піднімемося нагору на дах і поговоримо. - Обережно піднімаючи руки, як під час розмови з непередбачуваним звіром, запропонував Андрій.

Гліб кивнув і, тримаючись за мою руку, немов сліпий за повідець собаки-поводиря, мовчки обігнув мого не-брата і попрямував у бік ліфтів.

Боковим зором я відзначила, як Андрій криво усміхнувся Катерині і простяг їй руку. Жінка щось роздратовано шикнула і, проігнорувавши жест чоловіка, рішуче попрямувала за нами, явно плануючи встигнути в наш ліфт.

Я ж  зреагувала напрочуд швидко і, вклавши в руку швейцара, що стовбичив біля ліфта, двадцятидоларову купюру і шепнула англійською:

- Затримайте мадам.

Гліб зараз ніби перебував думками в іншому світі, і моїх маніпуляцій навіть не помітив, як не помітив і перекошеного від злості обличчя "мадам", яка безрезультатно намагалася розминутися зі службовцем і встигнути до нас у кабінку.

Як тільки за нами зімкнулися стулки ліфта, Гліб повернув мене до себе обличчям і, притулившись своїм чолом до мого, заплющив очі. Я ж не наважувалась щось спитати, тільки заспокійливо погладжувала спину чоловіка і посилала хвилі спокою його звіриній іпостасі.

Нарешті беззуба залізна паща розімкнулась, випускаючи нас на свіже повітря даху, який був облаштований як окрема зала ресторану. З відвідувачів не було нікого - чи то місце непопулярне, чи то Андрій орендував цілу залу. Лише швейцар біля ліфта шанобливо схилив голову і вказав на сервірований на шістьох осіб стіл.

Ми з Глібом, не змовляючись, пройшли повз зазначений столик до краю даху, огородженого металевими поручнями.

- Вау! - захоплено видихнула я, на мить навіть забувши про всі тривоги. - Як красиво!

Я повернула голову до чоловіка і зловила його погляд. Зніяковіла. І, не розриваючи нашого зорового контакту, кивнула у бік нічного міста:

- Подивися.

Гліб лише кивнув:

- Так, гарно. Про що ти думаєш?

– Я? – щиро здивувалася. - Гліб, зараз сюди вийде той, якого ти поховав десять років тому, а тебе хвилюють мої думки? Серйозно?

– Здогадалася, хто це?

Я кивнула.

- Якби не ти... Там, унизу, коли його побачив... я думав, що з глузду з'їхав. Трясця, за ці прокляті десять років не було й дня, щоб я не картав себе через його смерть. І ось він тут. Живий. З моєю колишньою нареченою-недоперевертнем. Та ще й претендує на роль твого брата. Як це можливо?

- Думаю, зараз ми всі дізнаємося, - я кивнула у бік ліфта, з якого саме вийшли Андрій й Катерина. Жінка вже встигла взяти себе в руки та радісно-схвильовано посміхалася.

- Стривай, – Гліб притримав мене за лікоть. – Я знав його батька! Чорт, я мав згадати про нього раніше! Давно, ще коли ми з Андрієм були підлітками його батько робив мені дивні пропозиції щодо участі в якійсь організації. Я швидко про них забув, а дарма. І його звали Олекса.