Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

Зранку мене розбудив будильник, хоча не можу сказати, що я міцно спала... Цілу ніч переживала за екзамен, який першою парою сьогодні. Я швидко встала, зробила всі водні процедури, одягла спідницю-олівець, блузу і вийшла з кімнати. Спустилася на кухню і взяла з собою яблуко, щоби потім перекусити. І тільки-но я хотіла вийти з будинку, як до мене підійшов Дейв:

- Доброго ранку, як спалося? - запитав ввічливо він, теж беручи яблуко.

- Думаю, що краще ніж тобі… У мене немає зараз часу на балачки, тому я піду, - відповіла я і помахала йому рукою, намагаючись завершити розмову, але Паркер викрикнув мені:

- Чекай, я можу тебе підвезти, якщо ти дуже спішиш.

- Я думаю, що це погана ідея, - сказала я і відвернулася, але хлопець схопив мене за руку і силою повернув до себе.

- А я думаю, що це прекрасна ідея. Ходімо, - суворим тоном вимовивши останні слова, Дейв уже через хвилину підігнав машину.

Я уже не перечила. Хоче підвезти – нехай везе. Я ж все одно у виграшній позиції. Через десять хвилин ми прибули до головних воріт коледжу.

- Спасибі, що підвіз, - тихо промовила я, відчиняючи двері, - Е-е-е, бувай!

- Щасти тобі. Якщо що, то дзвони. Мій номер ти знаєш, - сказав Дейв, перш ніж я зачинила двері.

Я вийшла з машини й попрямувала до потрібного корпусу. Біля входу мене чекала моя Лія. Ура, вона прийшла! Я кинулася до неї в обійми й вона міцно-міцно обійняла мене у відповідь, а тоді промовила:

- Ані, як я скучала за тобою! - кричала вона так, що всі студенти звертали на нас увагу.

Вона ніколи не вміла стримувати себе.

- Тихо, тихо, - притихнула її я, але сама не стримувала своєї щирої усмішки. - І я за тобою скучала. Ти знаєш, що сьогодні екзамен з історії? Ти хоча б трохи готувалася?

- Ой, та ну його, - махнула рукою Лія. Впізнаю її натуру. Вона ніколи не мала бажання вчитись. - Щось знаю, а щось ні. На три точно напишу. Ходімо вже, а то лектор знову буде кричати, що ми запізнилися на цілих ДВАДЦЯТЬ СЕКУНД.

О так, наш викладач з історії не те, що хвилини, а й секунди запізнення рахує. Дивний тип.

- От власне, ще цього нам не вистачало. Ходімо.

Ми взялися за руки та разом пішли у корпус. Як тільки ми зайшли, усі студенти з зошитів перевели погляд на нас. За цей час ми стали "найінтригованішими" студентками коледжу через цей випадок з Лі. Чи це на жаль, чи на радість я не знаю…

Біля аудиторії, де в нас повинен бути екзамен з історії, стояло багато моїх одногрупників. У руках вони тримали свої зошити, книги та конспекти. Ми з Лією також так зробили й почали готуватися до вирішального моменту. Через десять хвилин уже почали викликати студентів по списку, щоб здавати білети. За прізвищем я у групі друга, адже прізвище у мене починається на першу літеру "а", мені пощастило менше. А у Лії зовсім інша справа - вона нижче середини. Коли моя одногрупниця, Аманда Аббат, вийшла з аудиторії, здавши свої завдання - настала моя черга. Лія побажала мені успіху і я, тяжко вдихнувши, зайшла у клас. За великим столом сидів наш лектор. Коли я зачинила за собою двері, він промовив мені:

- Доброго ранку, міс Айлен. Ви готові до екзамену? – запитав турботливо він.

Мені пощастило з тим, що я одна із найстаранніших студенток групи, тому викладач завжди був добрий до мене.

- Доброго, містер Вудс, - ввічливо відповіла я, втамовуючи своє тремтіння в голосі. - Я вивчила все, що тільки можна було.

Викладач усміхнувся і сказав наступне:

- Зараз побачимо. Обирайте білет.

Я переживаю. Мене кинуло у холодний піт, а всі вчорашні вивчені дати почали крутитись у голові. Я завагалася, дивлячись на купу паперів перед собою, але потім взяла себе у руки і взяла другий білет з правої сторони. Швидко обернувши його, подивилася на завдання. Пора.

POV Dave

Підвізши Аніку до коледжу, я поїхав у банк до батька. По дорозі у мене задзвонив телефон. О, нарешті Адам з'явився на зв'язку. Я швидко підняв слухавку:

- Алло?

- Дейве, мій брате по життю, як поживаєш? - запитав Адам.

Його тон звучав занадто радісно.

- Все добре, а ти як? – якось «сухо» відповів йому я, покрутивши кермо.

Мені б його настрій.

- Все супер! Ось, до речі, вгадай, чому я такий щасливий дзвоню. У мене для тебе є новина, і вона ну дуже хороша!

Друг зміг мене зацікавити.

- Що за новина? 

- Ми будемо святкувати Новий рік разом! Я лечу у Вашингтон! Ти радий? - вигукнув він, а я від неочікуваності загальмував прямо серед дороги.

- Ого! Адаме, коли ти встиг організувати все це? Ти не розігруєш мене?

- Насправді, це дуже довга історія, і ні, брате, я тебе не розігрую. Ти що, не радий? – запитав Адам, уже змінивши тон.

- Та звісно, що радий. Коли ти прилетиш? - запитав я, знову повертаючи машину у смугу руху.

Я серйозно дуже радий. Майже чотири місяці не бачив цього придурка, і зараз, він нарешті прилетить до мене.