Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова

       Сьогодні   Дані   знімають   фіксатори   з   ніг .   Тепер   йому   буде   простіше   пересуватись,    а   з   часом   і   бігати    зможе.   Я   дуже   щаслива   з   цього   приводу ,   але  ,   завтра   ввечері   він   повинен   повернутись    до   дитячого   будинку.   

       Ми  з   Денисом    чекаємо   його   в  лікарняному    коридорі.  

       -  Чому   сумуєш ,  янголе ?  Радіти   потрібно  ,   ти   змогла   допомогти   братику.  Тепер   він  зможе   ходити  і   жити ,  як  всі   діти   його   віку.   Ти   молодець ,  Дашо.

      -  Без   тебе   я  б   не   впоралась.   Дякую.  Я   радію    звичайно   що   Даня    здоровий,   та   не   знаю   як   його   відпустити   до   дитячого  будинку.  -  Денис   обіймає   мене   і   цілує   в   скроню. 

      -  Не   сумуй ,  Дашо.   Все   буде   добре.   Ми   будемо   часто   його   відвідувати.   А   сьогодні   в   мене   для   вас   сюрприз.  -   посміхається   Денис.

      -  Який?  

      -  Побачиш.

     Коли   щасливий   Даня ,   повільно  ,   але   вже   без   милиць    вийшов   до  нас ,   ми   пішли   до  автомобіля   Дениса.   Не   знаю,   що   він  придумав ,  та    мені   дуже   цікаво. 

      Автомобіль  зупинився  біля   входу   в   парк   розваг .   Я    повернула    обличчя   до   Дениса.

     -  Нам   сюди ?  -запитую.

     -  Так .  -  посміхається  Денис .  -  Ти   щось   маєш   проти?

    -  Круто!  -  кричить   Даня   і   виходить   першим   з  авто. 

    -  Я   просто   не   очікувала    такого. -  посміхаюсь .  Звісно   ми   ніколи  тут  не   були.   Не  до  того   було.   Це   наче   здійснення    якоїсь   дитячої   мрії.  -   Дякую .  

    -  Рано   дякуєш  ,   янголе .  -   каже   і   виходить   з   з  авто.  Виходжу   за   ним. 

    -  Що   ти   задумав?

    -  Побачиш. -  бере  мене   за   руку   і  ми   наздоганяємо  щасливого  Даню.

     Те   що  відбувалось   далі ,   інакше   як   божевіллям   не  назвеш ...   Даня   хотів   всюди   і   ми  катались   разом   з  ним.   Ніколи   ще    не   бачила   брата ,   таким   щасливим  і   ніколи   не   бачила ,  щоб   так   сміявся   Денис.  Нам   було   дуже   весело .   Цей   день ,  однозначно   можна   віднести   до   одного   з   найкращих   в   моєму   житті.    Щоб   відпочити  ,   ми   зайшли   в   кафе ,   що  знаходиться   на   території    парку   розваг.  

     -  Ну ,   як   тобі   друже?  Не   втомився? -  запитує   Денис,  мого   брата.

     -  Ні.  Ти  що.   Я   ще   хочу   на  машинки   і   в   лабіринт .  Можна? 

     -  Звісно   можна.  Але   туди  вже   підеш   без  нас.  

     - Дякую.  -  кричить   Даня  і   піднявшись   з-за   столу   виходить   з   кафе.

     -  Денисе ,  я   навіть   не   знаю ,   як   тобі   дякувати.   Мені   дуже   сподобалось  ,   а   брата   взагалі  таким    щасливим  ,  ще   ніколи    не    бачила. 

     -  Ходімо.  - він  бере   мене   за   руку   і   ми   виходимо   з   кафе.   Пройшовши   кілька   метрів  ,  Денис   розвертає   мене   до   себе   обличчям   і   бере  за   руки. 

     -  Дашо ,   я   змінююсь   завдяки   тобі.  Позбуваюсь   своїх    страхів   і   намагаюсь   відкритись   для   чогось  нового  ,  хорошого.   Я     в    свою    чергу ,  хочу  допомогти   тобі ,  позбутись   твого   страху. -  не  розумію   про  що  він   говорить,    але   стає   трішки  страшно.  - Дашо  я   тобі   довірився.  Ти   готова   довіритись   мені?    

     - Так .  -  відповідаю   не   задумуючись.  Розумію ,   що   це   дійсно   так.  Я  довіряю   йому.   Денис  вже   не   раз   довів ,   що   я   можу   на   нього  покластись.  Почувши  мою   відповідь  ,  він   наче   з   полегшенням   видихнув   і   обійняв   мене. 

     -  Ходімо.

     - Куди? -  запитую.  Денис   посміхається   і   показує   мені   на   колесо   огляду.   Я   різко   зупинилась  і   почала   заперечно  хитати   головою .  -  Я ...  Я   не    зможу.   Денисе ,   вибач ,  але  я   правда  не   можу.

     -  Довірся   мені ,  янголе. -  і  дивиться   в    очі.  -  Я   ж    буду   з    тобою.    -  він   дивиться   так ,  наче   це   для  нього   справді   дуже  важливо.  Наче   справа   не   лише   в   моєму   страху.   Не   можу   видавити   з   себе   слово  "так",  тому   лише   киваю.  Денис   широко  посміхається   і  ми   йдемо   боротись   з   найбільшим   моїм   страхом.   Я   сідаю   в    крісло ,  Денис   сідає   поруч   і   тримає   мене  за   руку.  Коли   колесо  починає   рухатись ,   моє   тіло   починає   тремтіти.  Я   не  зможу.  Хочу   вийти.   

      -  Денисе ,   я  не ... -  він   не   дає  мені   договорити.   Притискає   мене   до   себе  ,  зафіксувавши   долонею   потилицю ,   кидається   на   мої   губи    і   відразу   ж    вривається   своїм   язиком   до  мого   рота ,  жадібно   цілуючи.    Все!   Байдуже  що  там   відбувається.  Байдуже   на   все.   Через  якийсь   час ,   поцілунок   змінюється   на   ніжний .   Денис   відпускає    мене    і    посміхаючись   дивиться   в   очі. 

      -  Я   кохаю   тебе ,  Дашо. -  я   теж    посміхаюсь   і   лише   зараз   помічаю ,   що    ми   піднялись   на    самий    верх.   Я   стискаючи   руки   Дениса,    затамовую   подих.  -   не  дивись   вниз ,   дивись   навколо. -  Це   справді   дуже   гарно.   Я  бачу   верхівки     дерев  ,    будинки , небо.  А   головне... ,   Дениса ,   який     не    зводить    з    мене     закоханого    погляду.   Від цього    погляду    стає    так ...  так    бентежно,   так   трепетно   і   спекотно.   Опускаю    очі    на   наші    сплетені    пальці   і    знов    підіймаю    на    нього.   Він посміхається.   

      -   Дякую.  - шепочу   і   обіймаю   його.