Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова

         Дуже   не   хотілось   їхати   додому   і   залишати   Дашу.    Ми   все    обговорили   і   здається   вона   мені   пробачила.   Приїжджаю    додому   і   чую   як   сваряться   батько   з  Лорою.   Останнім   часом ,   це   норма.  Не   звертаючи    на   це   уваги ,  йду   в   свою  кімнату   і  лягаю  на   ліжко.    Хочу   зробити   для   Даші  щось   приємне,   якийсь   сюрприз.   Обдумуючи   варіанти   ,  витягаю   з   кишені   телефон  і   разом  з  ним   якийсь   клаптик   паперу.    Згадую ,   що  його  мені   дав  Даня.    Сідаю   і   розгортаю    аркуш.   Виявляється   їх   тут   два.   На   них   малюнки,   дивлячись   на  які ,   я   просто   випадаю   в   осад.   На   одному  ,   я ,  стою   спершись   на   байк   і   посміхаюсь.   Дуже   схожий.   Я   навіть   здогадуюсь   з  якого   періоду   ця   картинка .   Перед   нашим   першим   побаченням ,   коли  чекав  її   біля   будинку.   На   іншому   ,  ми   разом.   Цілуємось.   Дуже   чуттєвий  і   чіткий   малюнок .       Мене   знов    накриває       почуттям  ,   якоїсь    безмежної   ніжності.   Ніжності   до  неї.     Малюнки   намальовані   простим   олівцем  .   Дуже   гарні.    Даша   їх   викинула ,  коли  я   її   образив.  Коли   їй  було   боляче.   Маленька.   Знов   беру   до  рук   телефон   і   пишу   їй   повідомлення.

            "Я    тебе    кохаю ,   янголе.   Солодких    снів ."

    У   відповідь   отримую    смайлик   з   посмішкою  і    сердечко.   Посміхаюсь   як   дурень    і   знов   лягаю   на  ліжко.   

   Вранці    швидко   збираюсь    і   їду   до   універу,    хочу   побачити  її  ,   ще   до   занять.  

       Встиг.     Побачивши     мене,  пришвидшує    крок   і   широко    посміхаючись   підходить .  Обіймаю. 

        Протягом    всього    дня ,   чекав    закінчення   кожної   пари,    щоб   на    перерві    зустрітись    і провести    час    разом.  Це   було   дуже ,  ...  дуже   бентежно,   чи    що.  Після    навчання ,  поїхали    до    неї    на    квартиру.  Там   чекає   Даня.   В мене    з'явилась    одна    цікава    ідея,   куди     можна  було   б   сходити   з    ними   обома,    та    потрібно    зачекати    декілька    днів,    щоб   Дані    зняли   пластини,   які   фіксують  його   ноги.  З братом   Даші,   ми    якось    дуже   швидко  знайшли    спільну    мову .   Прикольний    малий.   Але    трохи    замкнутий   і   боязкий.  Хоча ,  з    його    дитинством ,   добре   що    взагалі   вижив. 

       Коли    ми    їхали    до    них   додому ,    я хотів  купити     якісь    продукти ,  чи    хоча    б    піцу,   та    Даша    була    категорично    проти   .  Мало  того ,   вона    ще   й    сказала ,   що    якщо    мені  не    подобається  ,  чим    вони   харчуються , щоб  я   їхав   їсти    деінде.     Ну   добре  ,   поки   що   я  підкорююсь. Та   з    часом    потрібно   буде   з    цим    щось    робити.    Якщо    звісно   не    звикну їсти   макарони    і    кашку.  

       Після    вечері    ми    з    Дашею    поїхали  до річки   ,  де    було    наше    перше    побачення.   Вона    сказала,    що    це    наше    місце.   А   я    що,    мені    головне   щоб    побути    наодинці.    Так  як    вечори   зараз    холодніші  ,  я   взяв   з собою    пледи.    Один    постелили    на   траву,   сів    на    нього ,    посадив   Дашу   собі   між  ніг.  Вона    обперлась   на    мої   груди   своєю    спиною  і     я   накрив    нас    другим    пледом. Притиснув     її   ближче   до  себе. 

      - Розкажи    мені   щось    про   себе ,  Дашо.

     - Що   ти    хочеш   знати?

      - Я    хочу    знати   все .  Але   для   початку ,   хоча  б   розкажи     мені   ,   про    що    ти  мрієш.

      - Зараз   чи    взагалі? 

      - А    ти    зараз   про    щось    мрієш? 

      - Так.    Щоб    цей   вечір    не   закінчувався.   Щоб    ти    завжди    був    таким    як    зараз.   І   ще...   -    Вона    замовкла.

      -  Що    ще    Дашо?  - Вона   повертає   до   мене    обличчя    і    треться    своєю    щокою    об    мою.   - така   ніжна,  така    лагідна. 

      - Ще...,    щоб  ти   кохав    мене.    Щоб   кохав   так,    як    кохаю   тебе    я. -  відповідає    вона,   а   я    відчуваю ,   наче    мені   не  вистачає   повітря.    Емоції      переповнюють.    Вона   вперше   так   мені    зізнається.    Тоді   на   даху  ,  був   страх,   адреналін,    а    зараз  ,  все   по-справжньому.

     Розвертаю    її    до    себе  і   цілую   в    губи  повільно   і    ніжно.

       -  Я    кохаю   ,   Дашо.  Кохаю ,   здається  ще   з першого    погляду ,    як   побачив   тебе    тоді ,  після   перегонів. 

        -  Не   правда.   Тоді    ти   ненавидів   мене.

       - Ні,   янголе. -  посміхаюсь.  -    я   захищався.    Захищав    свою   броню,  яка    вже   тоді   тріщала.    Я   кохаю    тебе ,   Дашо.   Сильно.  І   по-справжньому.  -  Вона   щасливо   посміхається    і   обіймає    мене    за    шию.   

         Відчуваю   як    в    кишені    вібрує    телефон.   

        -   Кому   це   ти   потрібен   о   такій   порі?  

        -  Тобі    немає   про  що  хвилюватись  ,   маленька.   Я    вже    давно,   марю   тільки   тобою.

      Дістаю   телефон   і   кілька   секунд   дивлюсь   на   екран   невтямки.    Лора?   Якого  біса   їй  потрібно?   Скидаю    і   ховаю    телефон   в   кишеню .  

        -   Якщо   ти   говориш   правду  ,   тоді  чому   не    відповідаєш. -   каже   Даша.  Розумію   що   сам  винен,   що   вона   мені   не   довіряє ,   та   це   засмучує   і   дратує. 

        -  Дашо ,   це ...  -  не   встигаю  договорити ,  як   вона  знов   телефонує.   Даша   підіймається   з   мене    і   відходить   на   кілька   кроків.  

        -  Чого   тобі?  -  запитую   взявши   слухавку.

        -  Дене ,   твого   батька   забрала   швидка.  -  підіймаюсь   на   ноги.