Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова
- Ну нахер, Дене. Я з тобою , більше не бухаю.
- Мугу. - все що зміг з себе витиснути. Підіймаюсь і йду в ванну кімнату . Вмиваюсь і прямо з крана п'ю воду. Виходжу і йду на вихід з квартири.
- Поговори з нею. - кричить Пух. - гірше не буде.
- Краще теж не буде . Дякую Пух.
Виходжу з квартири друга , залишаю байк біля його будинку і йду додому. Добре, що живу не далеко від нього. Вдома приймаю душ і відчуваю, що краще мені не стало. На парах в такому стані, немає що робити. Лягаю в ліжко і вирубуюсь. Будить мене стукіт в двері. Батько. Заходить і мовчки дивиться на мене.
- Чого тобі треба?
- Хотів запитати, чи тобі не набридло так жити. Може вже час взятись за голову? Ти ж розумний хлопець, навіщо псуєш собі життя?
- Тобі не байдуже?
- Якби було байдуже, я б не говорив зараз з тобою . Я хочу допомогти тобі, тільки не знаю чим .
- Чи не запізно ти вирішив ввімкнути батька?
- Пізно не буває, сину. Навіть якщо ти вважаєш , що пізно, я все ж спробую. Підіймайся, поїдемо в офіс, хочу тобі дещо показати. - особливого бажання їхати кудись з ним, в мене не було, та цікавість перемогла.
Приїхавши на фірму, ми піднялись на четвертий поверх. Робота кипить, всі зайняті своїми справами . Минаємо кабінет з табличкою , на якій ім'я Вадима і йдемо далі. Батько веде мене в кінець коридору і відчиняє двері в якесь приміщення, в якому лише великий стіл біля вікна і масивне шкіряне крісло.
- Як тобі?
- Що саме?
- Це твій кабінет. Будемо працювати поруч, можливо з часом зможемо зблизитись.
- Навіщо це тобі?
- Ти мій син, Денисе. Я зі своєю роботою , втратив багато часу, віддалився від тебе, намагаюсь виправитись.
- Чому ти думаєш , що мені це потрібно?
- Це потрібно мені. І я прошу тебе , прийняти мою пропозицію. Закінчиш навчання і приєднуйся до нас. А поки що , можеш приходити , розбиратись, вникати в справи, облаштовувати кабінет. Що скажеш?
- що скажу? Я шокований. Вперше в житті, він не просто зробив крок на зближення, але й визнав що винен в тому , що в нас такі відносини. Раніше в усьому звинувачував мене .
- Я подумаю. - відповідаю і виходжу з кабінету. Мені насправді сподобалась його пропозиція, я завжди хотів працювати поруч з батьком, та це було йому не потрібно. Але погодитись відразу , не дозволяє ображене самолюбство і впертість.
Виходжу з офісу і викликаю таксі. Хочу поїхати поговорити з мамою, можливо вона знає , що це раптом стукнуло батькові в голову.
Знов мене накривають думки про білявку. Звик що вона жила в маминому будинку. Даремно я згадав про її матір. Як би там не було, та я знаю , як їй це болить. А тим більше , почути це від мене. - Все . Припини себе мучити. Тобі теж боляче. Через неї. Вирішив що кінець, значить кінець. Припини принижуватись і бігати за нею. Якщо їй це не потрібно , то тобі тим більше . Жив якось без неї і далі якось проживеш. Якось. Наче ехо, повторює свідомість.
Заходжу в будинок, чую сміх мами з вітальні. Прямую туди і завмираю коли бачу Дашу. Серце пропускає удар, не можу зробити вдих . Вони з мамою сміються , мене не помічають . Залипаю на її посмішці. Даша повертає голову в мою сторону і посмішка стирається з її обличчя.
- Мені вже час, Маргарито Петрівно. Багато задали. - боягузливе курча , тікає від мене.
- Я розумію, Даринко. Приходь. Я завжди рада тебе бачити. - обіймає її мама і помічає мене. - Привіт сину. Заходь. Дарина в гості прийшла.
- Привіт мамо. Бачу.
Даша ще раз обіймає маму і виходить з будинку, зробивши вигляд, наче мене тут немає. Проводжаю її поглядом. Ледь втримав себе на місці , щоб знов не побігти за нею. Помічаю погляд мами. Вона заперечно хитає головою.
- Ой, сину...
- Я хотів запитати тебе про батька. - швидко переводжу тему. Не хочу слухати її коментарі стосовно Даші. - Ти не знаєш, чому це раптом , він вирішив зблизитись зі мною?
- Ви обоє одинакові, Денисе. Вперті і запальні. Та до нього хоч і з запізненням дійшло, що в нього є син. Тепер твоя черга. Від тебе залежить ваше спілкування і відносини.
