Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова

         -  Дашо...      

         - Як    ти    казав?    Соска,    мочалка.     Ааа!     Ще    шльондра.    

         -  Пробач.   Я    ж   не    знав    тоді    тебе.    Пробач.  - обіймаю   її.    Вона   видихає.  -  І   що   далі?   Це    добре,   що   вона   з'явилась,    чи   погано?  

         -  Я    ще    не    знаю.    Я    не    розумію   навіщо?   Ми    не   бачили    її    шість    років.   

         - А   чому    ви    опинились    в   дитячому    будинку?    

      І     вона   мені    розповідає ,   про    своє    дитинство,   про   брата,   про    те    як   вночі   з   братом    на   руках   тікала   з    дому,    про    голод.   Я    не    уявляю   ,   як    вона    це   витримала.     Як   уявляю    маленьку   Дашу ,   яка   плаче,   бо   хоче   їсти,     в    той    час  ,    як    жінка,   яка    називає    себе     матір'ю ,    бухає   з   мужиками   через   стінку...       

      Обіймаю   її ,    хочу   заховати ,   повернути   час   назад,    я   не   знаю ...    

       - Дашо.    Маленька    моя.   -   гладжу   її    по   спині  ,   по   голові . -  я   не   знаю ,   що   сказати.  

       - Тільки    не   потрібно   мене   жаліти.   -   її   голос   стає    впевненим   і   різким.    -   я   сильна.   І   я   з   усім   впораюсь.    Завжди.  

       -  Я   в   цьому   не    сумніваюсь.   Тепер   точно.    Ти   дуже   сильна.     То   ті   гроші ,   які   ти   в   мене   взяла...  

       - Так.    Виграш   і   твої   гроші,    пішли   на   операцію   Дані.    Пробач,   що   тоді   вкрала   їх. 

       -   Та   мені   й   тоді   було   плювати   на   них,   але   зараз...     я   навіть   радий,   що   хоч   і   не   по   своїй   волі,   але    зробив,   хоч   щось   добре     в    своєму    житті .    Ти    хочеш   зустрітись   з   тією   жінкою?  

        -  Я    хочу    дізнатись ,   що   їй   потрібно.  

        -  Яка    різниця,   Дашо?   Ти   зможеш   їй   пробачити?  

        -  Тобі    цього    не    зрозуміти.     

        -  Я    піду    з    тобою   .  - вона   підіймає    на    мене   здивований   погляд.

        -  Навіщо?   

        -  На    всякий   випадок.   -  цілую    її   в   маківку   і   підіймаю   голову   на   небо. - дивись   Дашо.    - Вона   підіймає   голову   і    затамовує   подих.    Все     небо вкрите   зорями,    а   вдалині ,   вогні    з   вікон   багатоповерхівок,    складають   якусь   казкову   картинку.    Здається   ,   що   на    цілому   світі ,  зараз   є   лише   ми.   

        -  Гарно.   - каже    Даша,   а    я    не    можу    відвести     погляд    від    її    обличчя.   

        -  Дуже,    дуже    гарно.  -    кажу   і   цілую   її   в   губи.     

     Дуже    не    хочеться    відпускати    її   від   себе  ,  але   час    повертатись.    Насолоджуючись останніми    на   сьогодні    хвилинами   близькості,    приїжджаємо   до    будинку   моєї    матері.     

        -  Завтра    принц     знов    перетвориться    на    чудовисько?  - запитує    Даша. -   заперечно   хитаю   головою.  

       -  Підеш    зі    мною   на   побачення? -  вона    кілька   секунд    переварює  інформацію  і   з    недовірою    дивиться    на    мене.    А    потім   посміхається   і    кидається    в   обійми.  

       -  Так.   Піду,    Денисе.    

       - Моя    солодка    дівчинка.    -   цілую.   Так   не   хочу   її   залишати  . -  завтра    ввечері   заїду   за    тобою.   

        -  Добре.  - цілую   її    посмішку    і     сівши    на    байк,    їду   додому.   

      Все.     Досить    мучити    і    себе    і   її.     Ну    не    можу   я    без    неї.    Не    можу    і    не    хочу.     А    сьогодні    вона    відкрилась   мені ,   ще   з    іншої    сторони.    Вона    особлива   дівчинка.   І   вона   моя.