Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова
Вперше в житті відчуваю , що зараз в мене є все, що мені потрібно : байк , дорога , швидкість і моя Даша. По місту було їхати не дуже зручно , та щойно виїхавши за межі , я зупинився на узбіччі і мовчки пересадив Дашу наперед. Сам сів позаду неї. Все ! Тепер все так , як повинно бути. Даша кладе свої руки на кермо , а я накриваю її руки своїми. Вона трішки відхиляє в сторону свою голову і я нахилившись притуляюсь до її скроні . Моя дівчинка. Я так сумував. Серце просто збожеволіло.
- Швидше, Дене. Швидше. - кричить Даша і я виконую. Вона верещить і ми сміємось.
Через якийсь час, Даша заспокоюється і починає тертись своєю щокою об мою. З'їжджаю на узбіччя . Наче ляльку, підіймаю її , саджаю на себе і жадібно цілую, наче зголоднілий. Вона відповідає так само і притискається до мене. Божеволію від близькості її тіла, гладжу спину і сідниці. Вона тремтить. Зупиняємо це божевілля , коли нам починають сигналити водії проїжджаючих автомобілів.
- Я так сумував, маленька . Я не можу з тобою , а без тебе здихаю . - шепочу їй на вухо. Даша видихає.
- Ти на довго?
- Не зрозумів. Про що ти? - запитую.
- Денис з'явився. Востаннє ми бачились в лікарні. Потім його замінив , виродок Ден. От і питаю , чи на довго .
- Дашо, це для твого ж добра .
- Для мого добра? А ти знаєш, що для мене добре?
- Я знаю, що не добре для тебе . - вона відштовхує мене і злазить з байка .
- Іди до біса , Дене. - вона розвертається і йде в зворотньому напрямку. Іду за нею .
- Дашо, стій. Давай поговоримо.
- Не хочу. Я не хочу тебе слухати.
- Ти далеко збираєшся так йти.
- Далеко. - прискорююсь і ловлю її зі спини. Вона пручається, намагається вирватись, та коли розуміє , що марно, припиняє чинити опір.
- Моя дика кішечка. - цілую її в шию.
- Я не твоя .
- Моя , - посміхаюсь. - Моя, Дашо . І ти сама це знаєш.
- Не твоя. Ти цього не заслуговуєш.
- Знаю . Повертаємось до байка. Покажу тобі одне місце . - беру її за руку , вже не опирається.
- Можна мені за кермо?
- Сьогодні , тобі можна все.
Даша сідає за кермо, а я збоку дивлюсь і мені капець як подобається те , що бачу . Моя маленька білявка в світлому , легкому комбінезоні, який щільно облягає її тіло, верхи на такому великому, порівняно з нею чорному байку, виглядає дуже сексуально. Повертає до мене голову і широко посміхаючись підморгує.
- Ти зі мною? Чи будеш далі витріщатись?
- Ні. Я краще помацаю. - сміюсь і сідаючи позаду неї кладу руки на її стегна.
- Тобі тільки дай помацати.
- Ну, більше ж нічого не можна. - вона б'є мене ліктем в бік і поклавши руки на кермо, заводить байк і з вереском зривається з місця. Сміюсь. Така ж божевільна як і я.
Даша кермує , а я на вухо їй кажу, коли і куди повертати. Поки доїжджаємо , вже темніє, саме так , як я хотів.
- Куди це ми приїхали?
- Скоро побачиш. Треба трішки зачекати. Ми колись з друзями часто сюди приїжджали. Пішли . - Даша злізає з байка і я взявши її за руку , веду трішки далі. Знімаю свою шкіряну куртку , кидаю на траву. Сідаю і тягну за собою Дашу. Посадив її на свої стегна, до себе обличчям, так , щоб її ноги, були в мене за спиною. І обіймаю , притискаючи до свого тіла. Відчуваю як вона напружилась.
- Дашо, я тебе не з'їм . - шепочу їй в шию і туди ж цілую . - розкажи мені, чому ти плакала?
- Не хочу.
- Не довіряєш мені?
- А в мене є на це причина. - видихаю .
- Я просто хочу знати , чи в тебе все добре. Чи тебе ніхто не ображає. Все.
- Крім тебе , ніхто.
- Дашо! - гарчу.
- Денисе! - повторює за мною. Сміємось. - Тобі дійсно не байдуже?
- Не байдуже, маленька. Мені давно не байдуже все , що стосується тебе.
Даша намагається піднятись, допомагаю їй і підіймаюсь сам. Вона відходить на кілька кроків. Нервує . Заламує руки.
- Даш. Що сталось?
- Здається з'явилась моя мати.
- Мати? Я думав ти сир... тобто ....
- Чого ти раптом? - повертається до мене. - говори. Ти й не так мене називав.
