Відлюдько - Інна Земець

         Просинаюсь від судоми в нозі. Ого! Мабуть вже світанок – трохи світла пробивається з боку кухні. Алекс досі спить на моїх колінах, моя рука у його волоссі. Обережно вислизаю з під подушки і встаю. Ногу не відчуваю – коле голками. Дивлюсь на годинник – де там світанок, вже десята ранку! Не хочу будити його, тихо йду до двері, підбираю свій вологий одяг і виходжу на двір. Кілька хвилин і я вдома. Після негоди Горби оживають співом птахів та дзижчанням комах. Відчиняю веранду і роблю собі каву. Спати вже точно не хочу. Дивне відчуття від цієї ночівлі. Вчора мені було  ніяково, сьогодні ж якось…занадто. Пам’ять підкидає у багаття сумнівів моменти, які можна кваліфікувати як майже інтимні або такі що ним передують, десь на межі чуттєвості. Матінко рідна, я знаю Алекса лише три дні! А за цей час встигла попідглядати за ним, показати себе (частково, але ж як блискавично!), приміряти його лахи і заснути безперервно пестячи волосся. Це наше дивне кіно  стрімко звертає до жанру, який я зараз не хочу визначати. Рятуюсь від роздумів мандрівкою в місто – треба владнати справи з поліцією. Телефоную Дімі і даю настанову зустріти мене на вокзалі, а сама бігом тікаю стежиною між хатами до перону, аби не дай Боже не стикнутись із сусідом. Закохані зустрічають мене мов рідну, та не до подяки. Дорогою до відділку витягаю з Лілі подробиці її драматичного життя. Не з цікавості, звісно, я ж ніби то її подруга – мушу то все знати. Діму тим часом відправляю по каву, йому все те слухати не треба, і так знає багато, хай щось і між дівчатами лишиться. На наше щастя, вчора колишній Лілі був п’яний геть як чіп, тому історію яку зліпила на колінці не спростовує. Тож трохи бюрократичної тяганини і коліщатка таки запускаються. Йес! Один – нуль, козел огидний!

        - Так, велике святкування відкладемо на потім. Бажано вам ще трохи погуляти поза своїми звичними адресами. Не буду казати «Якщо шо - звертайтесь». Скажу так: «Якщо шо і не звернетесь – начувайтесь!», - сміємось, радіємо.

Жену їх додому, а сама на вокзал планую, та Діма хоче забрати з села свою машину, тож мандруємо разом, а Лілю відправляємо в квартиру. Поговорити з ним дорогою не виходить, бо телефонує мама. За нею трубку вихоплює бабуся. А потім ще й тітка Світлана. Я сьогодні одна з тих неприємних пасажирок, що голосно теревенять заважаючи іншим. Дещо зі своїх пригод в загальних рисах окреслюю, але так – дуже розмито, словесні акварелі. За балачками вже й Горбів дістаємось. Отримую від своїх купу привітів, починаю роздачу: Дімі, його діду, Оксані-продавчині в нашій крамниці, ще візок з причепом. Замовкаю аж поблизу дому. Діма плентається слідом, думала до себе завернув.

            - Чого хвостиком плетешся? Справу яку маєш?

            - Марічка, я тобі винен… Тільки скажи що треба -  все зроблю! На знаю слова крім «дякую», та його замало, - хапає мене в обійми і міцно тулить до себе, аж поки мені не стає зле.

            - Хлопче, годі – дай повітря в легені. Ото подяка – асфіксія! Давай, біжи по тачку, - виборсуюсь з його лещат і заходжу в двір.

            - Марічка! – гукає Діма.

Обертаюсь, кивком питаючи чого ще треба:

            - Ти ж знаєш що я тебе люблю?

        - Знаю Діма, як не було б навзаєм – вчора б з тобою в Київ не рвонула, - посилаю повітряну цьомку, вимахую на прощання долонею і повертаюсь у свій будинок. Фух, гора з плеч. Шалена вигадка перетворилась на добру справу, пощастило. Щоправда, останнім часом шаленства в мене через край, аби спинитись вчасно. Кидаю оком на паркан – по той бік ніби щось ворушиться. Ой не зараз, дайте перепочити! Перевдягаюсь у робочий одяг, встромляю навушники, врубаю голосно музику і до вечора сиджу за будинком, відганяю думки та розчищаю зарості. Як сонце починає котитись вниз, спиняю ту безкінечну роботу, випрямляюсь на весь зріст, тягнусь вгору і…скрикую, бо щось торкається моєї долоні. Швидко підіймаю очі вгору і  бачу над своїм парканом бородату усміхнену мармизу в сонцезахисних окулярах.

        - А ти таки вмієш бути непомітною, - посміхається він.

        - Шукав?

       - Звісно! Погукав тебе кілька разів, а потім почув як ти підспівуєш десь за будинком. Дочекався поки світла стане трохи менше і вирушив на пошуки. Хотів подякувати та перепросити. Дякую за цілющий масаж та перепрошую, що був не дуже гостинним господарем. Дружній візит вочевидь пішов не за планом. Запросив врятувати від негоди і вирубився. Еталонний довбень! – посмішка стає більш сором’язливою, та лишається щирою.

       - Не вигадуй, я теж вирубилась, твій чай та камін дієві снодійні засоби, - посміхаюсь у  відповідь і відчуваю, що його щира посмішка розбиває той корсет, що з ранку тиснув на ребра, не даючи глибоко вдихнути.

        - То все добре?

       - Так, сусіде, претензій не маю, лише вдячність – вчора ночувати на самоті було б дійсно не дуже. То що, візит ввічливості у відповідь? Запросити на чай? Каміну нема, вибач.

       - Я хлопець демократичний, сам чай підійде.

       - Чудово, за годину заходь, - полишаю знаряддя праці і чимчикую в душ.

Чаювання чудове, на підвіконні горить свічка, електричне світло не вмикаю. Розмова розкута та весела, частую його кексом та історіями Марінеллі – так наш с Нелькою дует нарекла моя мати. Тішуся, що більше не відчуваю незручності та напруги, яких так побоювалася. Час плине непомітно, вже третя година ночі а розмова не спиняється, сон на обрії і не майорить. Ближче до четвертої години Алекс звертає увагу на час, щиро вибачається за довгий візит і поспішає додому. Домовляємось завтра зустрітись на мою фірмову каву. Обмінюємось номерами телефонів, щоб не гукати одне одного як дикуни в чистім полі. Прокидаюсь ближче до полудня – так дивись і перейду на нічний режим сусіда. В телефоні помічаю повідомлення, написано годину тому: «Привіт, сусідко! Маю надію, що не дуже вибив з колії довгим візитом – навіть не помітив, як сплинув час. Ранок для жайворонків вже скінчився, починається ранок сов. Як прокинешся - калитка відчинена, хапай свою кавову магію та заходь».