Відлюдько - Інна Земець

Швидко приводжу себе до ладу, кидаю в сумку все для кави і шурую до Алекса. В кімнаті як завжди темно. Зовнішні ролети та щільні гардини майже не пропускають світло. Гукаю господаря – відповіді немає. Зазираю на кухню, прогулююсь першим поверхом, навіть не замислюючись підіймаюсь сходами. Широкий коридор, три кімнати, дві зачинені, одна – навстіж. Прямую туди. Моя ти спляча красуня! На широкому ліжку лежить чимале таке тільце в концертній позі Фредді Мерк’юрі – ніжки розкинув, одна рука до тулуба, інша різко вгору. Солодко сопе в подушку. Кімната теж затемнена, зі світла –  лише проекційний годинник, меблів немає, самі лише вбудовані полички і двері, одна до вбиральні, інша, вочевидь, до гардеробної. Сьогодні мій сусід майже схожий на живу людину – волосся скуйовджене, вдітий за погодою: не в довгих штанях, а шортах трохи вище коліна і вже звичній чорній футболці. З приємністю відзначаю дуже помірну волохатість ніг, бо кажучи чесно, просто здригаюся, коли ноги чоловіка схожі на бабчині рейтузи з ангори. Тихо спускаюсь на кухню, пускаю трохи світла та починаю чаклувати. Мабуть, та кажаняча ехолокація передається повітряно-крапельним шляхом, бо пересувається Алекс безшумно, але його присутність відчуваю раніше ніж чую аромат парфуму.

        - Доброго ранку, сусіде. Денний сон для хлопчиків в перші 40 років їх життя вкрай важливий, добре що не нехтуєш.

        - І тобі доброго ранку в обідню пору. Ти вчора ще довго не спала, як я пішов? Я вже й попрацювати встиг, й відпочити, а ти тільки ранкову каву чаклуєш. Аромат  магічний, до речі, йшов за ним як вчений пес по сліду.

       - Розумієш, Алекс, є такі істоти – прості смертні, яким кілька годин сну трохи замало, - простягаю йому чашку. Він підносить її до обличчя, глибоко втягує ніздрями аромат та робить ковток.

     - Мммм, смакота! Все, буду нахабно до тебе на каву напрошуватись. Почну призвичаюватись до світла, бо вона того варта, - бере мою чашку і крокує до вітальні. Ставить горнятка на камін, підходить до вікна, змінює положення ролетів і трохи відсуває  гардину – кілька променів потрапляють до кімнати. Алекс як завжди примружує очі, повертається до мене і запрошує на диван. Сидимо, теревенимо про все і ні про що. Розповідаю про село де була наша перша дача, про перші канікули в тому селі, смішні історії з підліткових часів. Він чудовий слухач, та й оповідач пристойний – сміюсь з його хлопчачих історій. Отак непомітно день іде до завершення, на що натякає мій шлунок видаючи жалісне скиглення.

        - Трясця, знову забалакав тебе мало не до смерті! Як щодо обіду-вечері?

        - Навіть не вдаватиму, що планувала відмовитись.

Йдемо на кухню, він додає ще трохи світла – сонце вже ближче до обрію, і починає діставати з холодильника гору продуктів.

       - Так, у нас є вибір. Проведемо коротку вікторину: риба чи м’ясо?

       - М’ясо! – не вагаючись обираю я.

       - Баклажани чи спаржа?

       - Ясна річ – баклажани!

       - Руккола чи айсберг?

       - Руккола.

      - От і визначились. Я коли виїздив на закупи набрав всього потроху, бо розумів, що таку спортивну та артистичну сусідку рано чи пізно в гості затягну. Рибу, до речі, взагалі не люблю, прихопив на всяк випадок.

       - Тоді сусідським котам буде свято, бо риба і мені не до вподоби.

Далі хапаємо кожен своє приладдя і не змовляючись починаємо готувати вечерю. Алекс займається м’ясом, я овочами. Поки він чаклує над соусом, я димлю баклажанами на сковорідці-гриль. Злагоджено, без жодного слова за пів години ми сідаємо за стіл.

       - Ідеально! – видихає Алекс, - До такої вечері просто гріх подавати сік. Карменер?

       - Ммммм… Фантастика, неси!

       -Йес! – зникає в кладовці.

       - Де взяти бокали?

       -Біля холодильника на горішній полиці.

Бокали пузаті, на довжелезній ніжці, тонкі та тендітні – моя улюблена форма.

       - Кажуть, вино має трохи подихати, але терпець вривається – зробимо йому дихання рот у рот, - посміхається Алекс і відкорковує пляшку.

Абсолютно неймовірно, смачно, ароматно, легко і невимушено. Острівець спокою в буремному світі. Коли стає темно, Алекс вмикає підсвітку карнизу кухонних меблів і регулює яскравість до максимально прийнятної – бачу це з напруження його повік. Мені в цій напівтемряві вже комфортно, цей кажан явно тягне мене на темний бік. Історії дитинства завершуються, переходимо до юнацтва, перше кохання, перші дурниці, перші розчарування. Елегантно, як мені здається, частково оминаю автобіографічну тему, яка не личить легкій бесіді. Глуху ніч розважаємо другою пляшкою вина та історіями з життя. Вже знаю, що йому лише тридцять три, випередив мене лиш на три роки. Виглядає трохи старшим, та побоююсь як поголиться – старшою виглядатиму я. У голові приємна легкість, але треба гальмувати – відчуваю, що до сп’яніння лишається пів бокала. Щиро дякую за гостинність, він проводжає мене до дому і чекає поки зачиню двері – прощаємось до завтра, до «вранішньої» кави – на годиннику третя ночі.