Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Я не знаю... — діватися нікуди, я безладно почала розповідати. — Хлопці посварилися… почалася сутичка, яка переросла в бійку, а потім... я розплющила очі в лазареті.

Якийсь час в залі панувала тиша, аж раптом Декан вампірів суворо вимовив:

— Ви, міс Голден, застосували свій Дар на очах не одного десятка адептів. Я не кажу вже про те, що Вам категорично заборонено це робити поза стінами спеціально відведеного кабінету. Ваш Дар небезпечний, тому що непередбачуваний! Небезпечний для оточення загалом і для Вас зокрема! Ви завдали сильних каліцтв не тільки містеру Холланду, а й адептам, яким не пощастило стояти занадто близько до Вас.

Я шоковано, з відвислою щелепою, витріщилася на Декана.

— Я... Я?

— Вибухова хвиля від Вашого впливу завдала значних тілесних ушкоджень більш як двадцятьом Семінам, що стояли недалеко від Вас, не кажучи вже про зруйнований двір.

— Але... але... як? Я не знаю… — Я буда щиро шокована та розгублена.

— Міс Голден, чому Ви знехтували прямим наказом Ордо та застосували свій Дар? — Викарбував крижаним тоном вампір.

— Хлопці посварилися... і... і... я… напевно... намагалася їх зупинити...

— Хто розпочав бійку? — Різкий, строгий голос Декана Роджерс, наче батогом розрізав приміщення.

— Касандра! — Обурливо вигукнув Декан Стюарт.

Я аж здригнулася та незрозуміло роззирнуся. Що відбувається? Декани сваряться?

— Шановні колеги, прошу Вас! — Втрутився третій Декан, зупиняючи непочату сварку, та повертаючи увагу до головного. — Ви, міс Голден, стверджуєте, що застосували свій Дар несвідомо? 

— Саме так, — ледь чутно відповіла я, дивлячись на свої побілілі від напруги, зціплені пальці рук.

— Проте Ваш професор запевняє, що раніше Ви не виявляли навіть натяку на подібну силу.

— Вибачте, Декане Лоренцо, але, що Ви хочете від мене почути? — І тут мене понесло. Я емоційно вибухнула. — Я не знаю! Не знаю, як це сталося! Я зараз стою тут перед Вами та щиро офігіваю від почутого. Я просто хотіла зупинити бійку! Зупинити! Розумієте?

У залі повисла абсолютна тиша. Я повільно усвідомила, що щойно нагрубила голові Ордо. Така поведінка не минає безслідно. Правителі, хоч і іноді здаються доброзичливими, все ж таки є найсильнішими представниками свого роду. Шана та повага - це мінімальне, що вони вимагають від своїх підданих. І щоб там хто не казав, а всі адепти та служителі Ордо є підданими Деканів, хоч і самі вони відійшли від таких формулювань. Але факт залишається фактом. Звісно мене не стратять за нахабство, але повз вуха це точно не пропустять.

— Вибачте, — пискнула я, втягуючи голову в плечі.

— Припустимо, — крізь зуби прошипів Декан Ді Мартіно. — У будь-якому разі, Ви порушили заборону, і за це настане покарання.

— Я розумію, — смиренно погодилася.

— А тепер, нарешті, розкажіть нам, хто і навіщо розпочав бійку? — Спитав чоловік з уже звиклим спокійним та оманливо лагідним тоном.

Після цього питання очі Декана Роджерс і Декана Стюарта спалахнули передчуттям. Звичайно. Нарешті до мене дійшло. Вони хочуть знайти винного. Скай і Ділан у різних "таборах".

— Я, — довго не обмірковуючи, твердо заявила. — Бійка почалася через мене. У всьому винна тільки я.

Мені вони серйозної шкоди не завдадуть, а Скайя можуть вигнати з Академії.

— Ахахаха. Незрівнянна. Вона незрівнянна. — Розреготався Декан перевертнів.

••••••

— Що за дурня!? Як можна за бійку саджати людей до в'язниці!? Це ж нелюдськи! Середньовіччя якесь! — Лютувала я дорогою. 

Ми разом з Сібіл, у супроводі досі мовчазного Семюеля, йшли підземеллям до камери в якій був ув'язнений Скай.

— А він... він... сказав, щоб я йшла… — Тремтячи, заливаючись сльозами бубонів подруга, міцно стискаючи моє передпліччя. — Що він... він не хоче... щоб я бачила його... в такому стані...

— Все буде добре, люба, — намагалася заспокоїти я вовчицю, що була у розпачі.

Пройшовши широким коридором, ми увійшли в масивні двері. За ними був вужчий і похмуріший прохід. Повернувши кілька разів і пройшовши крізь декілька дверей, ми опинилися біля мети. Це був вузький коридор з десятком однакових дерев'яних дверей. Семюел підвів нас до однієї з них.

— У вас є десять хвилин, — попередив Страж.

Я фиркнула та увійшла у відкриті Стражем двері, при цьому демонстративно зачепивши його плечем.

— О, Скай, — схлипнула дівчина, затискаючи рота долонею, не в змозі зроби кроку до брата.

У невеличкій кімнатці без вікон, на самотньому ліжку сидів хлопець. Одяг на ньому був очевидно не за розміром, обличчя було повністю брудним, в крові, що запеклася. Певне, вовк зцілився після бійки, але вмитися йому ніхто не дав.

— Сібіл, я ж просив тебе, — загарчав перевертень, підводячись на ноги. — Зі мною все гаразд! Нащо ти ходиш сюди?

— Але, Скай...

— Сіб, люба, іди звідси. Мені боляче бачити твої сльози. Все добре. Чесно. Через пару днів ми разом сміятимемося над цим. — Сказав хлопець, підходячи до своєї сестри та ніжно обійнявши її. На мене він навіть не глянув. — Сібіл, будь ласка. — Він турботливо поцілував її у маківку.

— Д-д-добре, — крізь сльози вимовила вовчиця, міцно обняла брата і вийшла з кімнати.

На якийсь час у приміщенні настала тиша. Хлопець роздратовано свердлив поглядом двері, за якими зникла його сестра. Я відчувала його напругу, роздратованість, лють та втому. Мені стало ніяково, морозець поповз шкірою. Було болісно бачити його у такому стані та вигляді.

— Скай, — ледь чутно зронила я, розриваючи тишу.

— Що тобі потрібно? — Холодно озвався хлопець, так і не подивившись на мене.

— Скай, я... мені…

Я підійшла до свого хлопця і спробувала обійняти його, але він не дав мені цього зробити, грубо відкинувши мої руки. Нічого не розуміючи, я витріщилася на нього. Він стиснув кулаки, підтиснув губи та відвів у бік своє вольове підборіддя, і все ще жодного разу не подивившись на мене. У куточках моїх очей зрадливо защипались сльози.