Серце Атлантиди - Аврора Лав

Він це, що ображенку з себе видає, чи що?! Та після всього, що він влаштував, я повинна не хотіти розмовляти з ним!

— В чому справа? — Вже трохи роздратовано гримнула я, чим нарешті звернула увагу перевертня на себе.

— Це ти, — глухо зронив він та замовк.

— Що я?!

— Ти відкинула мене.

— Так, — погодилася я, сором'язливо опустивши голову. — Пробач мені. Я не знала, що так сильно вийде... Та й взагалі, я не хотіла... воно само якось вийшло...

Мені було ніяково. Чи можливо таке, що Скай ображається на мене через те, що я боляче жбурнула його, і він колону своєю тушею зніс?

Хлопець ніяк не зреагував на мої вибачення.

— Вибач. Мені справді шкода, що тобі так сильно дісталося. — Я спробувала ще раз обійняти вовка.

— Ти зробила свій вибір. Ти обрала його! — Виплюнув він, різко відштовхуючи мої руки.

— Що..? Що ти верзеш? Який вибір? — Щиро дивувалася я.

Хлопець спробував гордовито посміхнутися, а на ділі вийшла гримаса болю.

— Скай, дідько! Який, до біса, вибір? — Я почала закипати, і вже не на жарт.

Що за дитячі ігри? Я й досі відчувала слабкість та легке запаморочення, тому розгадувати його ребуси у мене просто не було сил.

— Ен, ти відштовхнула мене, рятуючи свого безцінного Роджерса, — нарешті зійшов до відповіді перевертень. Напевно, не витримав мого тяжкого погляду. — Болісно? Так. Ти страшенно боляче приклала мене, кілька годин кістки зросталися. Але цей біль не порівняти з тим, що приніс твій вибір.

Сказавши це, Скай на деякий час замовк. А я через дискомфорт та туман у свідомості натужно намагалася зрозуміти те, що тільки но почула. Аж раптом він продовжив, але голос його був сповнений неприхованої люті та розчарування:

— Прийшла позловтішатися... Звичайно. Ну, дивись, ось він я! Твоєму безцінному Роджерсу все зійшло з рук... він же син Декана. А ось мене... швидше за все відрахують. Шкода звичайно, але воно того варте. При нагоді я б ще раз начистив його зарозумілу пику.

Миттєвість ступору. Мій мозок швидко обробив всю отриману інформацію, і, ой, як мені це не сподобалося.

— Ти ідіот, Скай! Я рятувала тебе! Тільки тебе! — Запобіжник вимкнуло. Я була у сказі. Не стримуючись, я напала на телепня, що перелякано витріщився на мене. Щосили волаючи, я лупцювала його кам'яний торс. — Йолоп! З самого початку, я благала тебе заспокоїтись! Але ні! Ти ж самець! Куди там! У тебе залізні яйця, і треба всім це показати! Звичайної бійки виявилося замало. Тобі треба було прикликати Спірита на очах у всіх! Але тобі й цього виявилося замало! Перетворився на вовка! На ВОВКА!!! Посеред двору! У бійці! Так, Скай, за це можуть і відрахувати! В запалі ти з легкістю міг убити Ділана, чи покалічити! Я рятувала тебе! Тільки тебе! Якби ти щось зробив з ним, тебе могли стратити! Страти! НЕДОУМОК! Ти ідіот… — Останню фразу вже ледве чутно прошепотіла я.

Сили остаточно покинули мене разом із моїм запалом. Скай не ворушився. Він не намагався відбиватися, чи хоч би захищатися або блокувати мене. Він просто мовчки дивився на мою істерику. Кинувши на нього похмурий і втомлений погляд, я відійшла до дверей.

— Я рятувала тебе. І зараз продовжую рятувати. Адже я взяла всю провину на себе, сказавши, що саме я винуватець бійки. І Ділан, до речі, сидить у сусідній камері. Він міг би здати тебе, але не зробив цього. Він не сказав ні слова... Я щиро сподіваюся, що все обійдеться.

І я вийшла з камери, зачинивши за собою двері. Опинившись в коридорі, я притулилася спиною до стіни й повільно сповзла по ній вниз, обхопивши руками голову.

— Ти, начебто, вже доросла жінка, а поводишся як мале дитя, — схилившись до мене, зауважив Страж, про присутність якого я геть-чисто забула.

— Ти все чув? — Не підіймаючи голови, запитала я.

Не те щоб мені було що приховувати, але не дуже хотілося, щоб хтось став свідком нашої нещодавньої баталії зі Скаєм.

— Ні. Стіни просякнуті магією. — М'яко відповів Семюел. Це перше його звернення до мене, що не нагадувало удару батога, за останні пару годин. — Але в тебе все написано на обличчі.

Хай буде так, повірю. Зараз я вдячна Стражу за те, що він не ліз з розпитами. Я відчувала розпач та жаль, з яким чоловік дивився на моє зіщулене тіло. І на якомусь неосяжному для мене рівні, я відчувала його підтримку, і це відновлювало мій емоційний стан. Повільно, але відновлювало. Мені було важко дихати, запаморочення посилилося, і ще й нудота додалася. Не на таку зустріч я сподівалася йдучи до свого хлопця.

— А де? — Запитала, озираючись на всі боки у пошуках подруги.

— Вона пішла нагору.

— Добре... Дай мені хвилинку. — Тяжко видихнула, хапаючи ротом повітря.

Щоб привести себе в більш-менш придатний для подальшої життєдіяльності стан, мені знадобилося кілька хвилин. Опанувавши себе, на скільки це можливо, я мовчки підвелася та попрямувала до дверей камери, на яку мені вказав Страж.

— Привіт, янголятко, — тільки-но побачивши мене, привітався друг, сліпучо посміхаючись.

— Маєш кепський вигляд, — хмикнула я, підходячи ближче до хлопця.

Виглядав він дійсно жахливо. Весь одяг рваний і брудний, волосся скуйовджене, очі втомлені. Але я була рада бачити його живим і здоровим, хоча провини за бійку не поспішала знімати з нього. Він відверто спровокував Скайя, за що й отримав на горіхи.

— Дуже радий тебе бачити, — хлопець підійшов і міцно обійняв мене. — Як ти?

Я зніяковіло посміхнулася. Після всього, що з ним сталося, він насамперед турбується про мене. Останнім часом я звикла сприймати турботу друга як щось само собою зрозуміле. Перестала навіть придавати значення його допомозі та опікунству. І це, звісно, не прикрашає мене. Вкотре я усвідомлюю, яка паршива подруга з мене виходить. А зараз я особливо гостро відчула його турботу. Порівняно з моїм минулим візитом до ув'язненого, Ділан своєю щирою поведінкою змусив мене замислитися над тим, якою людиною я стаю.