Серце Атлантиди - Аврора Лав

Ділан важко підвівся на ноги, сплюнув кров, і посміхнувшись відповів:

— І це все на що ти здатний, вовк?

А далі все сталося, наче у сповільненому фільмі. В один граційний стрибок мій хлопець перетворився на велетенського білого вовка й полетів у бік чаклуна, який підняв руки, готуючись застосувати магію.

Ні! Ні! НІ! Я мушу зупинити їх! Вони вб'ють один одного! Їх обох виженуть з Академії за таке!

— Скай! Ні!

Не усвідомлюючи, що роблю, я кинулась стрімголов у епіцентр бійки. Зупинившись неподалік розлюченого вовка, я змахнула рукою. Вовка різко підкинуло у повітря, а потім сильно відкинуло вбік. Він ударився об кам'яну колону, збивши її своєю масивною тушею. Я відчула сильне тремтіння у своєму тілі, а потім раптово провалилася в темряву.

••••••

Поволі приходжу до тями, намагаючись розплющити очі. Повіки ніби налиті свинцем, і ця проста дія стає важкою мукою. З величезним зусиллям мені ледь-ледь вдається протягнути повіки в боротьбі з тяжкістю. Сонячне світло жалить зіниці, спричинюючи нестерпний біль. Ховаючись від різкого болю, я швидко заплющую очі, але відчуття, наче у вічі засипали бите скло, залишається незносним. Біль спалахує у скронях, затоплюючи усе навколо.

— Ах... води… — чи то просичала, чи то безмовно поворушила губами я.

Трохи згодом я знову спробувала розплющити очі, і цього разу мене супроводжував болісний дискомфорт. Але мені вдалося сфокусувати зір та роззирнутися. Я лежала на ліжку у лазареті. Майже безшумно двері відчинилися, і до кімнати увійшов цілитель.

— Доброго дня, міс Голден, — доброзичливо привітався чоловік. 

Сивина вже повністю вкрила його голову, проте маг виглядав дуже бадьорим. Він підійшов та уважно оглянув мене за допомогою свого Дару. Я була добре знайома з містером Васкесом, що обіймав посаду головного цілителя Академії та завідувача лазарету. Так вийшло, що я була частим гостем його володінь, здебільшого мені допомагали його учні, проте з містером Васкесом у нас склалися дуже теплі відносини. Чоловік вже був дуже похилого віку, однак його очі випромінювали жагу до життя, і це мене захоплювало. Кілька вечорів я провела за приємною бесідою з поважним чаклуном.

— Хм… добре. Фізично ти абсолютно здорова, дитинко. — Після своїх магічних маніпуляцій доповів цілитель. — Але у тебе сильне виснаження як фізичне, так і магічне. Я майже не відчуваю твого резерву. На щастя це можна легко поправити, відпочинок і спеціальний відвар поставлять тебе на ноги. Однак чаклувати до повного відновлення тобі категорично заборонено. Ти мене зрозуміла? — Чаклун посерйознішав та зазирнув мені в очі.

Я проковтнула грудку, що раптово утворилася десь в горляні, та закивала погоджуючись. Мені зовсім не було тривожно стосовно свого стану здоров’я, але чоловік так глянув, що не пройнятися було неможливо.

У палату безцеремонно, широким кроком увійшов Семюел. Він холодно подивився на мене, кивнув лікареві й вони разом кудись вийшли.

— Збирайся. На тебе чекають. — Повернувшись за кілька хвилин, суворо звернувся до мене Страж.

— Хто? — Прохрипіла я, не кваплячись кудись йти.

Мене до остраху лякав крижаний погляд і голос Стража. І, що взагалі сталося? Я нічогісінько не пам’ятаю. Як я опинилася в лазареті?

Семюель, змірявши мене ще одним нечитаним поглядом, нічого не відповівши вийшов з кімнати. Я кинула невпевнений погляд на лікаря. Той зітхнув та дозволив мені підвестися. 

— Ось, — містер Васкес всунув мені до рук склянку з рідиною бурого кольору. — До дна.

Я скривилася, але випила дуже неприємну та гірку субстанцію. Неохоче попрощалася з лікарем, та пішла наздоганяти Стража.

Він виявився одразу за дверима. Крижана скеля — так я б описала його. Від нього линула хвиля злості та роздратування, але він не проявляв цього жодним жестом.

Нічого не пояснюючи, чоловік попрямував на вихід з лікарняного крила, не зачекавши на мене. Мені ж залишалося лише мовчки піти за ним. Вийшовши на двір, я виявила, що за вікном яскраво світить сонце.

— Скільки часу я була непритомна? — Запитала, намагаючись наздогнати Стража, бо чоловік пришвидшив крок.

А у відповідь почула тишу.

— Семюел, що взагалі сталося?

Тиша.

— Куди ми йдемо? — Я не полишала спроби дізнатися хоч щось.

Вже передбачувана тиша. Зрозуміло, розмовляти зі мною не збираються. Але ж я мушу розібратися в ситуації! Я відчувала легке запаморочення, що заважало мені проаналізувати події та створити гідний план.

Так і не промовивши жодного слова чоловік привів мене до тронної зали. 

Здається я вляпалась по повній. Ех…

Ми увійшли до шикарно вбраної зали. Зупинившись посередині приміщення, я побачила, що на невисокому помості, на своїх тронах, гордо сиділи Декани. Неподалік від них стояв Ніколас, Семюел мовчки приєднався до нього.

— Доброго дня, міс Голден, — першим озвався Декан Ді Мартіно.

— В-вітаю, — чомусь перелякано забубоніла я. 

І чого б це? Останнє, що я пам'ятаю - це бійка двох телепнів. А зараз суворий супровід привів мене на плац до Деканів Ордо. Дійсно, і чого я повинна хвилюватися?

— Розкажіть, будь ласка, що сталося вчора у дворі Академії, — продовжив Декан, що представляв вампірів, із фальшивим улесливим тоном.

Вчора. Отже, я була непритомна майже добу.

— Кхе-кхе, — тактовно вивів мене з роздумів Декан Стюарт.

— О... вчо...

Стоп. А де хлопці? Що зі Скаєм? Ця думне немов блискавка промайнула у свідомості.

— З хлопцями все добре? — Різко спитала я, переводячи погляд з одного Декана на іншого. У Семюеля ледь помітно сіпнувся куточок рота, в спробі хмикнути.

— Запитання тут ставлю я, — роздратованим гучним громом вимовив Декан Ді Мартіно.

Отакої! Від хвилі сили вампіра я аж внутрішньо зіщулилась. Зазвичай цей чоловік найспокійніший із трійки. Справи дійсно погань.