Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

Не треба було їсти багато на ніч. Мені знову снилися кошмари. Знову снилися вони. Всі в крові. І знову цей крик, мій власний крик, що прошиває тіло наскрізь.
Прокинулася я, звичайно ж, від холодного поту. З думкою, що я знову викинула на вітер купу золотих. Остання ментальна відьма була дуже переконливою. Навіть казала, що віддасть руку на відсік, якщо мене ще хоч раз потурбують ці кляті кошмари. Треба буде навідатись до неї за рукою.
За вікном тільки починає світати, але я вже точно не зможу заснути, а на сусідньому ліжку солодко сопе Елізабет. Цікаво, що їй сниться? Мабуть, всілякі романтичні дурниці, з Рейнаром у головній ролі.
Та треба хоч собі зізнатись, я їй шалено заздрила. Я б могла бути такою ж. Простою дівчинкою з рожевими мріями. Літати уві сні на білих хмаринках, як у дитинстві. Але не сталося.
Фрідріх був молодший за мою маму. На той час йому було 38, а мамі 45. Але сила нашого роду збавляла їй, що найменше, років десять. Основна магія нашого роду проста і водночас специфічна. Вона дуже рідкісна до того ж.
Наприклад, наш рід Вілльє був єдиний на всю Віллорію з такими здібностями. Вона так і зветься - магія тіла. Жінкам нашого роду доступні будь-які зміни з тілом. Від регенерації, до зміни зовнішності. Це звісно не бойова магія і не стихійники, але інколи вона дуже виручає мене.
І ще великий плюс саме цієї магії в тому, що нам не треба роками вчитися в академіях, щоб освоїти свій дар. Знання ще змалечку поступово передаються від матері до доньки. Шкода, що мама не встигла повністю їх мені передати. Довелося опановувати дещо і самої, за допомогою хороших людей.
Ну і звісно це лише основна, так би мовити, кровна магія. Ми можемо навчатися в академіях, як моя покійна тітка Тесс. Вона була майстром порталів. Також, можемо спокійно користуватися різного роду артефактами. Моєму роду лише не підвладна стихійна та бойова магія.
В день приймання короля, моя мама перехвилювалася й у своєму бажанні сподобатись новому правителю переступила за край дозволенного. Родова магія активізувалася по максимуму, тож зрештою Фрідріх закохався.
Королівський двір, замість необхідних трьох днів, пробув у нас аж два тижні. Пам'ятаю яка я тоді була щаслива. Я ж думала, що ми перемогли у змаганні домогосподарств і не розуміла, чому це мама і брати чим далі, тим більше походили на грозові хмари.
Офіційно, король чекав одужання хазяїна дому, а неофіційно, не давав проходу хазяйці дому. Але я тоді цього не помічала. Це вже потім тітка Тесс розповіла, як тяжко було мамі. Вона любила тата і ніколи б йому не зрадила, тому боролася до останнього за свою честь і гідність.
Згодом Фрідріх поїхав, так і не дочекавшись поки тато вилікується. А через місяць маму з татом призвали до служби при королівському дворі. Я, як остання дурепа, стрибала тоді від радості, не звертаючи уваги на серйозні вирази обличчя інших членів сім'ї. Пам'ятаю, як схопила маленького Дана і почала кружляти з ним по гостинній залі, де зібралася вся родина.
– Це ж яке щастя на нас звалилося. Ми ж тепер будемо жити при самому королівському дворі, будемо ходити на всілякі там бали та чайні церемонії!!! – мріяла тоді я вголос.
Але мене швидко спустили з небес на землю, повідомивши, що всі діти залишаються вдома. То був мій перший скандал і перша істерика, яку я влаштувала своїм батькам. Перша й остання… Я навіть попрощатись з ними не вийшла. І останні слова, які я їм сказала, були: “Я ніколи вам цього не прощу”. А на ділі, вже багато років не можу простити собі тих слів і тої поведінки.
Коли я вийшла з ванної кімнати, де відмокала добру годину, поринувши у свої спогади, то застала пречудову картину. Вчорашня зефірка Лілі сьогодні вирішила підкорити серце Рейнара за допомогою сукні-торта, не інакше.
В кімнаті вже були дві наші помічниці. Одна з них розправляла незчисленну кількість всіляких рюшів, складок і ще якихось витребеньок на сукні всіх відтінків рожевого. Інша ж, робила якусь найкучерявішу зачіску помітно схвильованій Лілі.
– Ти знаєш, що це вже занадто? Ти тут не одна. І ванна кімната не тільки твоя, – Лілі одразу перейшла у наступ.
– Так ти спала. А так, могла б і постукати, я б поспішила, – я насправді з усіх сил намагалася не посміхатися на всі тридцять два зуби. Бо щось мені підказувало, що моя місія закінчиться вже сьогодні. Та чому щось? Мені про це прямо кричала сукня-торт і зачіска баранчик.
– Так я стукала. Двічі. Але часу на збори й так мало, тож мені довелося вмиватися в тазику. Розумієш? В тазику! – звіріла Лілі. Нічого собі, біляве янголятко.
– От і добре, що ти знайшла вихід з ситуації, – спокійно відповіла я.
– Пані Адалін, вибачте, поки вас не було допомагала Мері, але зараз ми вже можемо почати збирати вас. Часу мало, тож треба поспішити, – це вирішила втрутитись в наш діалог моя помічниця. Вона якраз сукнею займалася.
– Зі мною довго возитись не доведеться, тож встигнемо, – заспокоїла бідну дівчину я, бо здається вона трохи заразилася нервовим станом від Елізабет. Остання, надувши губки, демонстративно відвернулася від мене.
Для цього грандіозного дійства я обрала свою “козирну сукню”. Я звала її так, бо вона була найдорожчою в моєму гардеробі. І все через дорогу тканину, глибокого, фіолетового кольору. Сукня загалом була досить простого крою, без усяких там витребеньок. Але вона дуже розкішно на мені сиділа, переливаючись на сонці й підкреслюючи все, що потрібно підкреслити.
Волосся ми просто залишили розпущеними й лише зібрали його по боках шпилькою з маленькими фіолетовими камінчиками у вигляді фіалок. Теж досить дорога річ, не зважаючи на начебто зовнішню простоту. Але вона так ідеально підходить до цієї сукні, що я не втрималася і купила її. Тепер от знадобилася.
Лілі все ще продовжувала дутись та це мене мало зачіпало. Головне, щоб поруч була. Тож як тільки ми покинули кімнату, я міцно схопила її за руку, прошепотівши на вухо:
– Не розлий вода, пам'ятаєш?
– Для цього не потрібно наставляти мені синців, я тікати не збираюсь. В мене, взагалі-то, зараз інші турботи, – гордовито заявила Елізабет.
– От і добре, – сказала я і трохи послабила хватку.
Нас проводили наші помічниці, попереду йшли ще декілька дівчат. І коли ми прийшли до місця призначення– це було щось типу кімнати очікування, з канапами та столиками з графинами, наповненими водою і великими, я так думаю, у два мої рости дверима, прикрашеними золотом та дорогоцінними каменями. Напевно, щоб усім було зрозуміло, що ці двері ведуть до тронної зали. Останніми прийшли два організатори - "Польіжанна", так я собі їх прозвала ще за першої нашої зустрічі. Ну люблю я такі викрутаси, що поробиш.
– Дівчатка, сподіваюсь, всі вже тут? – запитав Поль.
– Бо ми нікого чекати не будемо і вже через п'ять хвилин починаємо, – доповнила Жанна.
– Отже, зараз ви по одній будете заходити й представлятися королю, – почав Поль.
– Він проведе з кожною коротеньку розмову, не більше п'яти, семи хвилин. Потім, вам надінуть спеціальний браслет, – продовжила Жанна.
– Цей браслет має спеціальний магічний камінь надії. Саме колір цього каменя і буде визначати вашу подальшу долю протягом всього відбору, – далі пояснював Поль.
– Зараз запам'ятайте головне: синій - ви продовжуєте участь, рожевий - щодо вас є сумніви, але ви йдете далі, червоний - ви їдете додому.
Дівчата загуділи, як бджолине гніздо. Посипалась купа запитань. А що… а коли… а як… а хто… Але відповідати ніхто не збирався. Двері відчинилися, випускаючи до нас штучки три візора і Поль буквально підштовхнув маленьку, худеньку дівчину, що стояла найближче до дверей. Залишиться загадкою, як вона не перечепилася через свою пишну сукню. В ній вона чомусь була мені схожа на кульбабу. І все, двері закрили. А я собі подумала: "Бідненькі церемоніальні двері, сьогодні вас будуть шарпати що найменше п'ятдесят разів"
Що ж, поки ми чекаємо то можна і присісти, тож я потягнула Лілі до найближчої вільної канапи.
– Ді, – тихо позвала мене зефірка, а хоча ні, тепер вже тортик.
– Не називай мене так, – шикнула я їй.
– Ада, – виправилася Лілі.
– Ну що? – так було добре коли вона дулася.
– Я боюся, – пискнула Лілі.
– І що? Це нормально боятися. Бійся собі на здоров'я, – знизала я плечима. І чого причепилася.
– А якщо я йому не сподобаюсь? Якщо він вижене мене одразу? Я цього не переживу, Адааа.
– Так, а я при чому ? – ніяк не розуміла, що вона від мене хоче.
– Скажи щось мені. Підтримай мене! Диви скільки тут гарних дівчат, як мені не нервувати? – істерично пищала мені на вухо Елізабет.
– А ти як думала? Що королю якихось поганок підсунуть і ти одна будеш тут сяяти усіма відтінками рожевого? Та тут всі найкращі, всі яскраві. Ти що, тільки зараз це помітила? Я тобі більше скажу, половина з них мають такі впливові й заможні родини, що нам з тобою таке і не снилося, – висловила накипіле я їй на вухо. Пора вже злазити зі своїх рожевих хмаринок і їхати до татка додому.
– Але я тут, а значить достойна, – невпевнено схлипувала Лілі.
От уперта ослиця. Зараз побачимо, чого ти достойна. От якраз пішла друга дівчина. Одна із трьох потенційних претенденток на місце королеви. Елоїза Боде — донька голови засідання в Горлумі, Річарда Боде. От у неї є всі шанси стати королевою. Про що вона, звісно, здогадується, бо впевненості там хоч відбавляй, прямо вся сяє від розуміння своєї значущості.
Поки Лілі тряслася біля мене, потроху усвідомлюючи всю несправедливість цього світу, я розглядала дівчат, вишукуючи ще двох потенційних королев.
Ага, одну знайшла. Ефектна брюнетка Аріна Верр — донька голови радників короля. Сидить на канапі так велично, ніби на троні. Мабуть, уже приміряє на себе роль правительки. Он вже і фрейлін встигла навколо себе зібрати. Вона щось розповідає, а четверо дівчат уважно слухають. Напевно надіються стати, як не королевами, так хоч наближеними до неї. А де ж третя? Ніде її не видно.
Дівчата потихеньку заходили, а я все намагалася розгледіти очима третю претендентку. Дочку головного скарбника Віллорії — Лану Морте. З цією блондинкою я була добре знайома. Щоправда, у якості хаврора. Та вона мене точно не впізнає. Ех, були часи….
Взагалі то ця Лана дуже цікава персона, зважаючи на ті замовлення, що я виконувала для неї. І не можу сказати, що вони були такими вже нереальними, але те, що вони ніяк не в'язалися з тим образом татової розумниці, красуні й скромної, інтелігентної діви, який вона транслювала у суспільство, так це сто відсотків.
Наприклад, остання наша з нею співпраця була з приводу доведення її мачухи до нервового нападу. При чому, основна вимога була, щоб цей напад стався на якомусь світському заході, де було б багато очевидців приголомшливої поведінки вігесси Морте. Цікаво буде за нею поспостерігати...