Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

    За дверима мене чекала схвильована Лілі. 

– Ох, я така рада, що не буду тут сама, – одразу защебетала вона, побачивши мій камінь і  ховаючи за словами заздрісно піджаті губи . 

– Угум, а я як рада, – понуро промовила я, потягнувши тортик на ніжках до виходу. Залишатись тут точно не мало сенсу.

– Куди ти мене тягнеш Ді? – впиралася дівчина.

– Адалін. Ще раз назвеш мене інакше, вирву язика. А татку твоєму скажу, що це була крайня необхідність. Щоб зберегти твоє нікчемне рожеве життя, – зле прошипіла я їй на вухо.

– Адалін, – одразу перелякано поправилася вона. 

– От так краще. Ідем, трохи прогуляємось. Дівчат ще багато, тож прийдемо вже на кінець. Ми ж уже знаємо наші результати, – вже більш спокійно пояснила їй. 

    Я витягнула зефірку на якийсь невеликий балкончик і вже там почала свій допит:

– А тепер поясни мені будь ласка, як ти так швидко отримала браслет?

– Я не знаю. Зайшла, мене представили і тільки но я підійшла, мені одразу наділи його і камінчик  засвітився рожевим. Я навіть реверанс не встигла зробити. Думаю, що принцу я одразу сподобалась, ось він і не тягнув з цим. Це ж може бути кохання з першого погляду, – мрійливо щебетала Лілі. Аж очі закотила. 

– А чому ж тоді рожевий, а не синій?  Якщо б з першого погляду, то треба було синій давати, – ляпнула я, все ще обдумуючи її тріскотню і відсіюючи рожевий пилок з її слів. Щоб хоч якось виловити основне. 

– Ти знаєш, я думаю, він під колір моєї сукні підібрав. Ех, шкода, що я зовсім не люблю синій колір, – продовжувала літати на хмаринках кохання Лілі.

   Червоний тобі більше до лиця.

– Ти сказала “одягли”, – задумливо протянула я. – Лілі, а хто тобі одягав браслет? 

– Ну не сам же король. Не буде ж він раз по зраз спускатись з трону. Слуга якийсь, обличчя я не пам'ятаю, кажу одразу. Бо весь час дивилася на Рейнара. Ти знаєш,  він ще красивіший ніж на візорних пластинах. 

   Отакої, щось мені це вже не подобається. Мій внутрішній хаврор кричав про небезпеку. Треба буде якось у інших випитати, хто їм вручав той браслет.

– Ді, ой Ада, ти взагалі мене слухаєш? –  і на мій браслет глядь.

– Слухаю, слухаю. То кажеш… кохання з першого погляду? – сказала я. А сама думаю, навіщо, от навіщо він її залишив? 

– А може і так. Рожевий це звісно не синій, але не всім же так щастить. Хоча, я рада, що ти залишаєшся. В тебе ж не має ніяких почуттів до короля? – підозріло прищуривши свої намальовані оченчтка, запитала Лілі.

– Та боже збав, – відхрестилася я. Це певно останнє, чого б я бажала в своєму житті. І то, побажала б якщо мене притиснули до стіни якоюсь зброєю чи на крайній випадок бойовим  закляттям. 

– Чудово Ада, – плеснула в долоні Лілі. – Тоді ти будеш моєю помічницею.

– Кииим? 

– Ну помічницею. Допоможеш мені стати королевою, а я за це зроблю тебе своєю фрейліною.

     Оце так фантазія у дівчини розігралася. Та я і слів підходящих не могла підібрати.

– Ти трохи притримай коней, королева. І дивися собі під ноги, а не літай в небі. Бо перечепишся, понаставляєш собі синців. А мені потім відповідай перед твоїм татусем,  – посварила її я.

– Ти не віриш в мене, я знаю. Але от побачиш, він полюбить мене, як і я люблю його. Я відчуваю це. 

– Ой все, нудить щось мене. Ходімо спитаємо Польіжанну чи будуть нас сьогодні годувати взагалі, – вирішила я втекти від цієї солодкої теми.

– Кого спитаємо? – не зрозуміла Лілі. Вона вже мабуть у  мріях дітей королю народжувала, а тут я зі своїми буденними проблемами. Бо справді їсти хочеться. Це ж поки вони усі п'ятдесят пройдуть, можна і з голоду вмерти.

– Та цих, організаторів наших.

     Коли ми повернулись, черга так само повільно рухалась і не було зрозуміло, скільки ще залишилось не представлених дівчат. Я нарахувала три браслети з синім каменем і два з рожевим. Але ж деякі могли вийти так як ми зробили, тому вираховувати точно марна затія. Вихвативши поглядом Поля, я поспішила до нього. А Лілі наказала чемно чекати мене біля дверей.

– Я вибачаюсь та чи можна у вас дізнатися, коли власне кажучи буде хоч якийсь сніданок, –  тихо запитала я, бо поруч якраз літав візор. Не хотілося виставляти себе на все королівство самою голодною.

– А ось і бажаюча дати інтерв'ю. О, та щей з синім браслетом, – зрадів Поль, виставляючи мене поперед себе. 

   Оце засада. Це ж треба було так попастися. До мене одразу підлетіло три візори і підскочила, стервозного вигляду, жіночка в яскраво зеленій сукні, якогось такого ядовитого відтінку і з характерною шляпкою на голові. Одразу видно - журналюга. 

– Представтесь будь ласка, – ласкаво прощебетала вона, а мене аж тіпануло.

– Адалін Вілльє…

– Ааа, п'ятдесят перша. І вже з синеньким браслетиком. Цікаво, чим же ви так покорили нашого короля? - прищурила вона очі, хитренько так посміхаючись.

– Там також були візори. Тому, нехай глядачі дають свої висновки. А я хвилювалася, як і всі інші дівчата,  тому мало що можу вам розповісти,  – скопіювала я її тон.