Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

Нарешті карета зупинилася і в мене з'явилася змога вибратися з цього тісного, задушливого простору, насиченого різними ароматами парфумів, на свіже повітря.

–  Ооо, яка благодать, – щасливо вигукнула я, розминаючи тіло, що просто таки заніміло від довгого сидіння в одному положенні. 

Мені вже навіть байдуже на те, що моя сукня добряче пом'ялася і тепер мій церемоніальний образ мало був схожий на блакитну, повітряну фею. Скоріш за все, мені ще перепаде за це від костюмерки. За її словами, вона не спала три ночі, щоб створити цей шедевр. 

Але зараз я була насправді щасливою. Тепер переді мною постала задача відшукати Лілі у цьому натовпі, що утворився попереду самісінького замку. Величного Білого замку. Я навіть і не уявляла, що він такий красивий, білосніжний, аж очі поколює спочатку.  Я так і завмерла перед його величністю. 

 Та справа була нагальна. Треба таки вичислити з натовпу цю паскудницю Елізабет, що втоптала моє налагоджене майбутнє у свої ілюзорні мрії стати королевою. А тепер, ніби навмисно, уникає мене і намагається триматися якомога далі. Не на ту натрапила, кицюня. 

Надибавши її біляву маківку в поєднанні із зефірно-рожевою сукнею, я почала операцію по загону ціпочки в курник. Потихеньку, обходячи по колу, ніби милуючись навколишньою красою, я  підкралася ззаду, вхопила зефірку за лікоть і прошепотіла на вухо:

– От тепер ти вже не втечеш від мене, Лілі.

Бідолашна смикнулася та було пізно. Мою хватку не так легко розірвати.

 – Ти з глузду з'їхала, на нас вже дивляться, – пискнула вона.

– Кому ми треба, всі розглядають замок. А ти стій спокійно, моя нерозлучна подружка. Відтепер ми з тобою не розлий вода.

З гучним бабах, двері замку відчинилися і всі балачки одразу стихли. Дівчата завмерли в очікуванні.  Кого? Рейнара? От наївні.

 До нас вийшла вігесса Ламірія, дружина Оттара Мудрого. Цю жінку важко було з кимось сплутати. Руде волосся завжди бездоганно зібране в невибагливу зачіску, сукня простого крою, але обов'язково насичених відтінків, незмінно суворий вираз обличчя, бездоганно рівна постава, така,  наче до заміжжя вона несла службу в королівській гвардії. Кожен її рух виважений і наповнений благородством. Перед нами була істина королева. Якщо не за призначенням, то за внутрішнім станом точно.

Повільно оглянувши натовп з дівчат і організаторів, між якими туди-сюди ширяли візори, вона ледве помітно скривилася. А далі, з допомогою гучномовця, звернулася до нас:

–  Шановні учасниці церемонії вибору королеви! Рада вітати вас у Білому замку. Маю надію, що згодом він стане для однієї з вас другою  домівкою. Сьогодні ви відпочиваєте та розселяєтесь по кімнатах. В цьому вам допоможуть помічники, що закріплені за кожною дівчиною. Перша зустріч з королем Рейнаром відбудеться завтра. Деталі вам повідомлять. 

У натовпі красунь почулося розчароване зітхання. Напевно мріяли про романтичну зустріч з Рейнаром. Особисто я вже була задоволена всім. Моя здобич змирилася з моєю присутністю, перестала тріпотатись і тихенько йшла поруч, сумлінно зображаючи подругу. 

Другим моїм щастям було те, що нам дісталася кімната для двох. Таких було небагато, тому трохи довелося поштовхатись  за місце під сонцем. Та я це вмію і давно вже практикую, особливо коли мені щось дуже конче потрібно. Без зайвих вух вмовити Лілі зійти з дистанції буде набагато простіше. Чим я і зайнялася одразу після того, як зачинилися двері.

– Ну що, поговоримо? –  якомога миролюбно звернулася я до зефірки, яка тремтіла, немов листочок у вітряну погоду. І чого робити такі перелякані очі? Я ж не кусаюся. Поки що.

– Я... Я не відссступлю!  – таки набралася хоробрості Лілі. Молодець, що сказати, – я буду боротися, Ді! Це моя доля, я точно знаю. І ніхто мені в цьому не завадить, ні батько, ні навіть ти. Даремно він тебе підіслав. Тут повсюди охорона, ти нічого мені не зробиш!!!

– Оце так промова! Та я стільки слів за все життя від тебе не чула, – зробила здивований вигляд я, – а хто тобі сказав, що я збираюся тобі щось робити? Перш за все, я тут задля твоєї безпеки.

– Тут на кожному кроці охорона,  – пирхнула Елізабет

– Твій тато вважає, що цього недостатньо.

– І як ти собі це уявляєш, що ж і на побачення зі мною будеш ходити? – поблажливим таким тоном запитала вона.

– А ти впевнена, що в тебе тут будуть побачення? – таким самим тоном поцікавилася я у відповідь.

– Хочеш сказати, що я не дотягну навіть до побачень? Це жорстоко, Ді. Навіть для тебе.

О, образилася. В цьому вся сутність крихітки Лілі. Найкраще, що вона вміє, це дути губки по сто разів на день.

– Я хочу сказати, солоденька моя, що ти плекаєш марні надії й потім будеш дуже розчарована. Може варто поберегти твоє крихке серденько від важких ударів дійсності та повернутися до свого затишного маєтку, де татко підбере тобі найкращого нареченого?

– Мені ніхто не потрібен! Як ти не розумієш? Я люблю Рейнара! –  вигукнула Лілі. 

Нічого собі заявочка. І от поки я шукала у своєму словниковому запасі хоч якісь слова для відповіді на цю маячню, до мене прийшла цілком логічна думка. А чому власне оце я розоряюся зараз? Почекаю найбільше три дні й, скоріш за все, ми щасливо поїдемо додому, без зайвих зусиль з моєї сторони. Я думаю, щоб показати хто є хто, Лілі вистачить хвилин п'ять.