Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

       Далі репортаж перейшов до вельмож у масках, що побажали залишитись інкогніто. Вони теж розповіли про особливе відношення Фрідріха до моєї мами, розхвалили що маму, що тата та запевнили, що навіть натяків на державну зраду, ані з боку мами, ані з боку тата не було. 

      У кінці ведучий пообіцяв, що власноруч почне особисте розслідування цієї справи, щоб ми всі дізналися в кінцевому рахунку, яка ж насправді була причина знищення цілого магічного роду. 

     Насправді знято було дуже добре, навіть не було що додати чи відняти. Репортаж ніби і коротенький, але залишає після себе купу запитань, на які по суті всі можуть додумати відповіді самі. Одне тільки мене бентежило:

– Якщо цей репортаж вийде, його вб'ють, – зробила я очевидний висновок, показуючи на допитливого ведучого.

– Не вб'ють. Це не ведучий, а моя людина з Тороса. Він один з кращих таємних слідчих і от як бачиш, щей медійна особистість з нього не погана вийшла. А не вб'ють його, бо ніколи не знайдуть. Він, я тобі скажу, вміє маскуватись не гірше тебе, – пояснив мені Рейнар.

     Я тільки фиркнула. Не має в цьому королівстві того, хто маскується краще за мене. В цьому я впевнена  на всі сто відсодків.

– Що ти скажеш? Будемо пускати в трансляцію? – запитав Рейнар. – Чи може хочеш щось змінити? 

– Ні, все дійсно професійно зроблено, натяки потрібні проговорені і нічого зайвого не сказано. Думаю, можна запускати, – відповіла я, а візорник ледве помітно видихнув. Не хотілось йому певно возитись зі змінами. 

    Король відпустив його і знову взяв мене за руку, коли ми залишились одні.

– Я пишаюсь тобою Адалін. І скажу тобі щиро – я ще не зустрічав у житті настільки сильних і вольових жінок, – проникливо промовив він, дивлячись мені прямо в душу.

      А я сижу і не знаю що йому відповісти на такі слова. " Дякую, я така" або " Та ні, що ви таке кажете, я м'якотіла слабачка і зараз тут прямо розплачуся від ваших слів" 

– Розслідування вже проведене? –натомість запитала я, відводячи від себе його увагу.

– Якщо ти про другу частину репортажу, то вона обов'язково буде. Думаю, ми її запустимо ближче до фіналу. Є ще декілька осіб, що дадуть звісно поки не офіційні покази стосовно самої державної зради. Там все на послі Даллійського королівства було побудовано, тож я відправив свою людину і до того посла, – розповів про свої плани Рейнар, підіймаючись і вимикаючи візорну пластину. 

     А я, все ж таки, наважилася на запитання, що просто не давало мені спокій:

– Навіщо ви це все робите для мене, ваша величність? Так, ви казали, що маєте з того деяку власну вигоду. Але ж я бачу скільки вже зроблено роботи і скільки ще треба всього зробити, щоб довести це діло до кінця. І я не сьогодні народилася, тож тверезо розумію, що ваша можлива вигода не може зрівнятися з об'ємом необхідної роботи. Це того не варте. І я хочу знати істину причину вашої мені допомоги.

– Так важко просто прийняти допомогу? 

– Не люблю бути винна. 

– Ти виконуєш для мене завдання і не одне. Ти ризикуєш життям, тому це буде тобі плата за хорошу службу на благо королівства.

– Моя плата це відбиток аури і можливість почати життя с початку, – вперто нагадала йому я. Хай не заговорює мені зуби. 

– До чого ж ти прискіплива, Адалін. Відчуваю себе наче на якомусь допиті. Коли це ми встигли помінятись місцями? 

   Я нічого не відповіла і продовжила чекати відповідь на своє запитання. Може я і нахабнію трохи та все ж краще запитати, ніж мучатись ночами, шукаючи потрібну відповідь і додумувати зайве.

– Що ж, твоя взяла. Скажу як є. Я ненавиджу Фрідріха всією душею. Була би така можливість, я б оживляв і вбивав його  кожен рік. Він загубив найдорожчу для мене людину. І я і досі не можу це забути. Тому твої почуття мені теж знайомі і я не змарную такої нагоди і буду топтати його в очах його підданих допоки буду живий, – відповів мені Рейнар із заморожуючим виразом обличчя. Зараз його очі горіли суцільною нанавістю. 

    Було таке відчуття, наче на хвилинку відкрились шторки і я побачила його з середини. 

– Я відповів на твоє запитання? – спокійно вже запитав він мене, закриваючи свої емоції.

– Повністю.

– Тоді давай я поверну тебе до кімнати. Відпочивай і готуйся до нашої справи. Скоро тобі одяг Міланії принесуть і декілька записів голосу. Потренуєшся його відтворювати. Щоб не було як із жіночкою з ресторану, – сказав він мені наостанок і переніс до кімнати, а сам відразу зник. Певно і його рани я сьогодні розбурхала.