Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

– Ти знаєш, що фенікси за легендами пішли саме з Тороса. В дитинстві я марив цими легендами і дуже хотів хоч побачити на власні очі цього дивного птаха. Так от коли я був малий, то  на кожне день народження загадував всього лише одне бажання… Я хотів зустріти фенікса… хотів щоб у мене була ця чарівна птаха… Ніколи не думав, що моє бажання збудеться саме так.

      Я просто заціпеніла, а він не зводив з мене очей, поки не зник у сполосі. А я впала без сили на ліжко. Я сильна, я витривала, я навчена виживати в будь яких умовах, мене не можна чимось здивувати, я не маю жалю ні до себе ні до ближніх, але він щоразу вибиває землю в мене з під ніг. 

     Я завжди мала лише два страхи – мої кошмари і Шрам. А тепер в мене починає з'являтися ще один страх. Це страх  перед тими почуттями, що я почала проживати в його присутності. Я почала ставати вразливою перед ним а це точно не добрий знак.

    Наступні два дні нічим особливим не відмічалися. Король, як нам повідомили, ходив ще на декілька побачень. Серед щасливиць були славетна трійка, що очікуємо хизувалася потім своїми синіми браслетами та двоє бідолашок, що в кінцевому рахунку поїхали додому.  Наші ряди вже помітно ріділи і головні претендентки з непереможної трійки почали потроху підозріло коситися в мою сторону під час наших спільних годин за їжею. Особливо недовірливо поглядала на мене Аріна. Вона весь час піджимала губи і зверхньо на мене дивилася. Точно має зараза підпільну візорну пластину. 

  Я старалася довго з ними не засиджуватися і тікала в свою кімнату. План у нас вже є, інформація по ньому зібрана в повній мірі, тому я не бачила поки що необхідності стирчати серед них. 

     У вечері забігав Яшка, сказав щоб я не хвилювалася, бо більш нуднішої особи ніж Елоїза він ще не зустрічав. Ніякого тобі відступу від загальних правил поведінки, ніякого емоційного всплеску. Сама лише ідеальність у кожному русі. 

– Та якщо в ній і був колись Саврог, то вже точно накивав п'ятами подалі від такої нудьги, – сміявся він тоді. А я знов відчувала неясну тривогу за нього.

      А через два дні Рейнар, як і обіцяв, з'явився в мене в кімнаті разом із технічним візорником, товстеньким, низеньким дядечкою в окулярах та з професійною візорною пластиною в руках. Цього разу про свій прихід він навіть попередив мене завчасно по сонару, тому я вже була готова до їхньої появи. І чому спитатись не робити так завжди?

        Усі ці два дні я подумки налаштовувала себе до цього моменту. Говорила собі, що я вже це давно пережила, що минуло багато років і я повинна сприймати будьяку інформацію з холодною спокійністю. І в думках все ніби було просто і зрозуміло. А на практиці, моя холодність і рішучість посипалася раніше, ніж я щось побачила. Просто почало підтрушувати з середини і не можна було з цим нічого зробити. Та зовні я ще намагалася тримати, як то кажуть, марку. До поки після перших пояснень ведучого, чому я не беру участь у зустрічах, я не побачила перші світлини нашого сімейного маєтку.

   Рейнар кинув на мене погляд і відразу наказав зупинити показ.

– Я сам подивлюся, відправляйся у мій кабінет і чекай мене там, – дав розпорядження він нічого не розуміючому візорнику. Той правда питань не задавав, а покірно зник у порталі.

– Я слабачка, вибачте ваша величність, – промовила я тремтячим голосом. Яка ж я була на себе зла. Особливо на реакцію свого тіла. Вже настільки доросла а злякалася звичайних стін. А ще Фрідріха готувалася вбивати. 

– Це я дурень, Ада. Треба було спочатку самому подивитися, що вони там назнімали, а потім вже до тебе йти. Ми зробимо по іншому. Я подивлюся і в словах перекажу тобі основні моменти. Так воно точно буде мати менший вплив на тебе, Згода? – запитав він мене, проникливо заглядаючи  в очі. Він підійшов надто близько і мав такий вигляд, ніби хотів обійняти мене, але стримався в останній момент. Дожилася. Тепер мене ще й жаліти тут будуть. Ненавиджу жалість. Жаліти треба слабких. 

– Ні, ми зараз перенесемося до вас у кабінет разом і я подивлюся все на власні очі. Обіцяю, що не буду втрачати свідомість, – безапеляційно і впевненно промовила я.

     Король нічого більше не говорив, а лише взяв мене за руку для перносу. Чи в мене вже параноя, чи мені знов здалося, що він по особливому це зробив. Так, як беруть руку дорогої для себе людини. Ніжно провів по долоні і міцно переплів наші пальці. Довго я цю думку в голові не тримала, бо мала намір глянути своєму страху в очі, а для цього потрібна неймовірна концентрація і зосередження на собі.

         Мій дім був таким, як і десять років назад. Навіть садок доглянутий.  Я знаю, що Фрідріх заселяв туди місцевих правителей, що були наближені до нього. Та зараз, після виправдання нашого роду у Горлумі, нам, тобто звісно мені, бо ніяких нас не має, повернули усі права на сімейне помістя та землі, що були закріплені за нашим родом. Декілька старих служниць сказали по пару слів стосовно трагедії, що сталася там, десять років назад. Нічого особливого, всього лише їх особисте враження від тодішніх подій. 

     А тим часом я робила титанічні зусилля над собою, щоб не сколихнути власні враження. Ми сиділи з королем поруч, плече до плеча, я зжала сукню на колінах у кулак, а він поклав свою руку на мою, заспокоюючи і даючи якусь, не зрозуміло на чому побудовану, впевненість. 

     Ті ж слуги (я чомусь і не памятаю їх) зкакинули декілька слів про не здорове ставлення короля Фрідріха до господарки дому. Ведучий, дивлячись у візор, від себе додав риторичне запитання: " І що б це все могло значити?", себто додумуйте самі.