Не повертай мене - Джулія Рейвен

— От давай без цього, гаразд? — сказав я напівголосу, як раптом з коридору почувся скрип дверей. 

Виставляючи дуло пістолета на непрохану гостю, хрипко наказав:

— Не роби дурниці, лялечко, і ніхто не постраждає...

— Вибачте, я помилилася дверима, — здавлено прошепотіло дівчисько і намилилося бігти.

Різким рухом руки схопив її за шию і смикнув у кімнату, приставивши пістолет до скроні.

— Погано доходить? Сказав же без дурниць!

Очі незнайомки, що так безглуздо зіпсувала наш план, у світлі вуличних ліхтарів блищали від сліз. Туш потекла по щоках, залишаючи кумедні розводи. Вона нагадувала мені Харлі Квін, з того фільму всесвіту DC. І поки я нахабно розглядав цю лялечку, вона мовчала. 

— Ти хто така?

Але дівчисько не поспішало відповідати, опустивши погляд убік і тихо схлипуючи.

— Ти шо, оніміла? — перепитав я, струшуючи її за плечі. Ця ситуація почала сильно мене дратувати.

— Та прикидається, — прокоментував Нік, який копався біля сейфа, — мабуть, чергова коханка цього хмиря.

— Ну не знаю, — протягнув, швидко оглядаючи її. Чортівка була гарна, правда, занадто худа — з тоненького плеча сповзла атласна бретелька, оголивши гостру ключицю. Обличчя з опуклими вилицями здавалося невиразно знайомим. Де ж я міг її бачити?

— Можна я піду? —  несподівано видає вона. — Мене чоловік шукатиме.

І тут спалахую від здогаду, що раптово обрушився на мою голову. Це не зальотна дівка, а дружина нашого багатого ювеліра! Просто ще пару днів тому на відео з камер спостереження вона була брюнеткою і без макіяжу. От і не впізнав одразу. 

М-да. Оце влипли. 

Хоча, з іншого боку, вона і полегшить наше завдання. Провів пістолетом по її щоці, від чого розширені від жаху очі стали ще більше.

— Ти знаєш код від сейфа? 

Але дівчина продовжувала впиратися і мовчати, давлячись своїми сльозами. 

— Допоможи нам і ми тебе відпустимо.

На її обличчі майнула тінь розгубленості, але вже за секунду дівчина гордо скинула підборіддя:

— Краще померти, ніж допомагати таким низьким чоловікам, як ви!

— Та ти дивись, Ян, вона ще та гадюка! — обурився Нік.

— Заткнися! — прогарчав на брата. Ідіот! — Нафіга ти назвав їй моє ім'я?

— Та чого я вічно винен?

Дівча спробувала було вирватися, але я схопив її ще міцніше за плече.

— Чуєш, я тебе нікуди не відпускав, погань!

Незнайомка верескнула, але я встиг прикрити їй рота рукою і, притуливши до книжкової шафи, затиснути її тілом.

— Ще раз, погань, смикнешся, я тобі мізки виб'ю, зрозуміла?

Ситуація вийшла з-під контролю. Потрібно терміново щось вирішувати.

Її сльози стікали до моєї руки, а долонею відчувалося її злякане дихання упереміш з наростаючою істерикою. 

— Ш-ш-ш-ш... Спробуєш закричати чи втекти — живою ти звідси не вийдеш. Усвідомила? — якомога тихіше сказав їй і відсторонив руку з пістолетом від її рота. 

Дівча навіть не пискнула, лише відчайдушно закивала головою.

— Розумничка, — відважив їй примітивну похвалу і підійшов до сейфа.

— Ну чо ти так довго, га? — звернувся до брата.

— Та не можу підібрати пароль... Тут складна система захисту. Залишилася одна спроба.

Глянув на дівчисько, яке стояло, обхопивши себе руками. 

В її очах помітив нотку єхидності.

"Вона думає, що в нас не вийде?", — промайнула думка в моїй голові.

— Чуєш, як тебе там, — звернувся я до дівчини. Та подивилася на мене і приглушено відповіла:

— Ніяк.

— Чуєш, Ніяк, пароль знаєш?

— Ні. 

Вона брехала. Це була справжнісінька брехня, яку могла продемонструвати. Якісна. Правдоподібна. Жодний м'яз на її обличчі не здригнувся. Видавали лише очі...

— Отже, діємо за перевіреною методикою… — зробив крок уперед і приставив дуло пістолета до її щоки. 

Дівчина болісно скривилася, але мені було все одно. Сильніше вдавив його в шкіру і сказав: 

— Глушник не буде чутно, а камера, яка розташована ось тут, — показав пальцем на одну єдину камеру на протилежній стіні, замасковану під картину, — не працює. Як і решта по всьому периметру будинку. Тож будь ласкава, — притиснувся до неї ближче, вловлюючи аромат її парфумів. Такий приємний, ніжний, як і вона сама... — скажи пароль по-доброму.

— Я напишу його на папері… — прошепотіла вона. 

— Кажи! — загарчав я, але мене зупинив Нік, простягаючи ручку та папір.

— Чуєш, братику, давай легше. Вона ж зараз непритомна впаде, подивися, бліда.

— З якого часу ти почав так перейматися за багатих стерв? З якого переляку, га?