Не повертай мене - Джулія Рейвен

Мія

Короткий ворс килима ніжно лоскотав мої босі ступні, але мені було не до сміху. Аж ніяк. Я мала знепритомніти від адреналінового спалаху і страшного передчуття. 

Якщо ці злодії проникли в дім Артема Яворського — або їм нема чого втрачати, або вони відбиті на всю голову. Жоден із варіантів мене не влаштовував. Я бачила їхні обличчя, знаю, як їх звати. Вони не залишать мене живою, і до ворожки не ходи. І закінчу я своє недовге життя в поліетиленовому мішку, закопана в найближчому лісі. 

Як там кажуть: "Бійтеся своїх бажань — вони мають властивість збуватися"?

Хотіла втекти від чоловіка, ось на тобі — отримайте — розпишіться! Ідіотка! От чим я думала? Я ж і вперше полізла до кабінету Артема, помітивши вимкнені камери. Потрібно було хоч трохи напружити свої мозкові шестерні і подумати: як у його ідеальній охоронній системі міг статися такий збій? 

Чоловік замовляв відеоспостереження із США із гарантією відсутності таких глюків — лише внутрішні відключення з триступеневим паролем. Мабуть, ці грабіжники не такі прості, як здаються, і зуміли впоратися зі складним зломом. 

Мамочки, ну де ж Артем, коли він так потрібен?

— Тільки ворухнись, і ти — труп!

У міцній хватці двох хлопців, із заклеєним ротом та зв'язаними руками я дивилася на перекошену від жаху фізіономію знайомого офіціанта. Начебто його звуть Іван чи Ітан. Точно не скажу — чоловік забороняв мені спілкуватися з персоналом чоловічої статі.

З довгим рудим волоссям, зібраним у акуратний пучок, він і раніше не міг похвалитися рум'янцем на шкірі, але зараз здавалося, вся кров відійшла від його обличчя, і він ось-ось мав зомліти.

— Мія, Ви в порядку? — проігнорувавши загрозу, несподівано запитав офіціант. 

Незважаючи на небезпеку ситуації, його щира турбота та переживання викликали у мене приємні почуття. Чужа людина турбувалась про мене більше, ніж законний чоловік.

— У цьому будинку всі тупі та з першого разу не розуміють? — заревів над вухом один із грабіжників, через що я мимоволі здригнулася. — Закрий свій рот і швидко притиснись до стіни!

Помітивши мій легкий кивок, офіціант важко зітхнув, поставив піднос з келихами на пересувний столик і відійшов убік.

— Мія, не бійтеся, все буде гаразд… — він знову спробував мене заспокоїти, але отримав рукояткою по голові.

Я злякано закричала, але мій несамовитий крик поглинула будівельна ізолента, перетворивши його на невиразне мукання.

— Так, блд, швидко прийшла до тями! — Ян струснув мене за плечі, пильно втупившись у вічі. Темні брови піднялися вгору. — Інакше складеш йому компанію, — він кивнув у бік лежачого офіціанта.

Якщо таким чином він хотів заспокоїти мене і змусити слухатись, то вийшло в нього з точністю до навпаки — мене накрила паніка. 

Гарячі сльози градом покотилися моїми щоками, голова пішла кругом, кожен вдих давався з титанічним зусиллям, і я вже нічого не бачила крізь туманну пелену. Без можливості вхопитись за щось я почала осідати на підлогу, але була спритно підхоплена чоловічими руками.

— Ян, у неї істерика! — пробився глухий голос крізь дещицю свідомості.

— І що мені, на твою думку, робити?

— Може, перестанеш її лякати?

Не засвоївши і половину слів з їхнього немудрого діалогу, я ще сильніше розплакалася, втупившись в одну точку.

Де Артем? Де ж він так довго? Ще ніколи в житті я так не хотіла от просто зараз побачити чоловіка.

Несподівано груба лайка змінилася на гробову тишу, і я відчула лагідне погладжування по моєму волоссю.

— Ч-ш-ш, не плач, — вкрадливо попросив один із них, — будеш слухняною дівчинкою — і ми тебе відпустимо! Зрозуміла?

Дивно, але такі примітивні фрази спрацювали, і мене почало відпускати. Неконтрольований потік сліз поступово зупинився, істерика вичерпалася і я лише тихо схлипувала.

Значить, вбивати мене не збираються? 

Мутним поглядом я обвела коридор і зосередилася на його обличчі. 

"У нього тату таке страшне", — в голові майнула остання думка, і я провалилася в непроглядну темряву.

З безпам'ятства мене вирвав гучний крик і звук… стрілянини? 

Хтось і справді стріляв. Голова гула від болю, і я спробувала розліпити важкі повіки. Приглушене підсвічування кухонних витяжок підказало, що ми в робочій зоні кухарів. Мене тримав на руках той самий грабіжник, але тепер ми ховалися за металевим “острівцем” для приготування їжі.

— Ян, патрони закінчилися, — ледь чутно прошепотів інший грабіжник, — нам кінець, — він мало не завив від розпачу.

— Припини блд скиглити! І візьми себе в руки, — гаркнув Ян, не особливо переймаючись, що його можуть почути. А потім різко підвівся і вийшов із укриття.

— Твоя дружина у нас, — голосно прокричав він у темряву. За контуром фігури я впізнала в темряві Артема. Я сіпнулася, але руки грабіжника стиснулися в тісній хватці, — і якщо ти хочеш побачити її ще раз живу, ти даси нам зараз піти.