Не повертай мене - Джулія Рейвен
— Та йому швидку викликати треба! — запротестував той.
— Не кіпішуй. Він просто перехвилювався — не щодня обслуговує таких людей. І нікому не кажи! — я підніс палець до губ на знак мовчання і змовницьки прошепотів: — Адже нам не потрібно зайвих проблем на такому заході?
Офіціант недовірливо глянув на мене з секунду і зірвався на біг, у кілька стрибків долаючи сходи.
Нік перестав смикатися і хрипко запитав:
— Ну як?
— До універу Поплавського все одно не взяли б, — процідив крізь зуби, прислухаючись до кроків зверху.
— Твоє татуювання… — злякано протягнув Нік. Я миттєво дістав телефон і ввімкнув фронтальну камеру. Зафарбоване гримом тату було непомітним на щоці.
— У дитинство впав?! — спитав я, замахуючись на нього.
— А казав, що до Поплавського не візьмуть! — задоволений своїм жартом, Нік голосно зареготав.
— Ідіот! — пожурив його. Звук наближення кроків припинив веселощі, і Нік знову почав битися в конвульсіях.
Два офіціанти підбігли і, важко дихаючи, запитали:
— Що робити?
— Треба перенести його в ту кімнату і зробити штучне дихання, доки я знайду кисневий балончик.
— А навіщо його переносити? — з недовірою протягнув один із хлопців. Ну хоч у когось проявилися ознаки розуму.
— Тому що блд так треба! — гаркнув на них, і вони, як за командою, підхопили Ніка за руки і ноги та потягли до сусідньої кімнати. Акуратно поклали брата на вузьке ліжко і ахнули від мого вигляду в дверях — я направив на них пістолет.
— Що за?... — вигукнув той "недовірливий".
— Знімайте одяг.
Другий офіціант підняв руки, даючи зрозуміти, що він без зброї.
— Послухай, чуваче, нам не потрібні проблеми…
— Я сказав, знімайте одяг! — смикнув пістолетом у їхній бік, через що офіціанти перелякано переглянулися. — Чи ви погано чуєте?
Брат встав за ними, витягнув такий самий пістолет з глушником і приставив до потилиці одному з хлопців.
— Роздягайся, тут усі свої, — прошепотів йому на вухо, від чого офіціант гидливо скривився.
Недовго думаючи, хлопці зняли форму і залишилися в одних боксерах.
— Труси теж знімати?
— Їх можете залишити, — з усмішкою дозволив брат.
Я тримав їх на мушці, поки Нік зв'язував їх, перетягуючи руки та ноги стяжками. Для надійності брат прив'язав їх будівельною ізолентою один до одного.
— Сидіть тихо і ніхто не постраждає, усікли? — притиснувши пістолет із глушником, Нік підвівся з корточок перед ними. Схопив одяг та вийшов за мною.
— Як круто! В нас вийшло! — заторохтів брат.
— Натягуй це на себе і відключай камери. А я піду рознюхаю, як непомітно проникнути до кабінету.
— Гаразд.
Начепивши форму офіціанта, я піднявся з підвалу.
Навколо була метушня, яка пішла мені на руку. Поки братик вовтузився з відеоспостереженням, я блукав першим поверхом, то наповнюючи келихи шампанським, то розносячи їх гостям.
Я нарахував охорону у кількості шести чоловік: десять офіціантів та один дворецький. Всі на місці.
Ми мали два плани відступу: тихий і гучний. І кожен прорахований до дрібниць.
Дістав навушник і вставив у вухо. Схилившись над підносом, щоб охорона нічого не запідозрила, я прошепотів братові:
— Готов.
За кілька хвилин з'явився братик, який ідеально влився у роль офіціанта.
Святкування проходило у величезному дворі, тому нам не важко буде непомітно піднятися на другий поверх.
«Все складається надто ідеально!», — подумав я. Попрямував сходами, але мене зупинив один лоб з охорони:
— Куди намилився?
— Треба принести чисті рушники. Дворецький попросив, — збрехав без зайвих зволікань.
Той насупив брови, але дозволив пройти сходами.
Далі справа була за мною. Витягнув телефон і набрав код через програму Ніка. Це відверне охорону, яка кинеться до входу по сигналу через:
Три
Два
Oдин.
Виглянувши з-за рогу, побачив, як двоє вийшли, тим самим залишаючи свій пост.
— Чисто, — сказав я у навушник, і Нік за кілька хвилин був уже поряд зі мною.
До кабінету ми увійшли тихо, боячись там зіткнутися з багатим господарем чи його дружиною. Але кімната була порожня.
Сейф виявився з більш складною системою кодування. І Нік занервував.
— А як не вийде?
— У тебе є три спроби, перш ніж зареве сигналізація.
— Ну а раптом?
