Не повертай мене - Джулія Рейвен

— Сученя, — зі страхітливим спокоєм звернувся Артем до Яна, — ти ж розумієш, що далеко вам не піти. І якщо ти зараз же...

— Я рахую до трьох, — нахабно обірвав його Ян, — і прострілю їй голову. Мені втрачати нічого. 

Дуло пістолета боляче притиснулося до моєї скроні, і я неприємно скривилася. Я виразно почула звук відведеного курка, і моє серце пішло в п'яти. Артем не погодиться на таке. Він ненавидить програвати. 

— Раз... Два... Ниточка розривається, три поч…

— Стоп! — холоднокровно промовив Артем. — Добре, можете йти. Але, не дай Боже, з моєї дружини хоч волосинка впаде... Обіцяю, я пущу вас на фарш собакам.

***

Ян

М'язи спини затерпли від напруженої пози, але я продовжував тримати на мушці дружину цього багатого виродка, не перериваючи з ним візуального контакту. 

Щось було не так... Замість паніки та мінімальних переживань у нього на обличчі домінувала задоволена усмішка та зневага. Немов я потрапив у лігво маніяка, сам про те не здогадуючись, а він уже у своїй голові готує кімнату для тортур.

Хіба так реагують люблячі чоловіки, коли твою дружину використовують як заручницю? 

Точно псих… 

Я роблю крок назад, продовжуючи спостерігати за його реакцією. Дівчина тремтить, скімлить у мене в руках, і я міцніше притискаю її до себе. Вона під стать своєму чоловікові — хитре, меркантильне стерво. Не знаю чого чекати від її нестабільної психіки.

Повільно і впевнено прямую до чорного входу. Я розумів: поспіх ні до чого. Коли ти йдеш із живим щитом, ситуацію контролювати ще складніше. 

Паралельно обмірковував наступний план дій. Адже ми не мали брати заручників. Тим більше таких значущих, як вона. Подібний варіант фіналу нашого пограбування ми взагалі не розглядали.

Відчиняю двері і потопаю у світлі вуличних ліхтарів.

Нік уже вийшов назовні і, нервово оглядаючись на всі боки, чекав на мене. 

Тихо… навіть занадто. Ні гуркоту музики із заднього двору, ні голосів гостей, нічого...

— Ворушись, давай! — кидаю злісно дівчині, яка босими ступнями спотикається об гравій, яким вимощена садова доріжка. 

Нік уже добіг до машини, коли куля влучила йому в стегно.

— Блд як боляче! — заволав він, падаючи на землю.

Силою нахилив дівчину за машину, а сам присів. Патронів було дуже мало, додаткові лише у бардачку. Нік кричав як баба, заважаючи прислухатися до будь-якого шурхоту. 

Нас могли б підстрелити будь-якої миті, проте щось мені підказувало, що Артем любить пограти! Адже у багатеньких є твої чудасії, чи не так? А у цього психа — вагон і маленький візочок!

Дівчина захлинається від сліз, і мені здалося, що ось-ось втратить свідомість.

— Ян, що робити? — почувся голос Ніка.

— Залізти в машину зможеш?

— Не знаю...

— Постарайся! — гарикнув у відповідь і, неквапливо відчинив задні двері, підштовхнувши дівку:

— Залізай, хутко!

Вона беззаперечно виконала наказ, як знову почувся свист від кулі.

— Нік?! — поглядом почав шукати брата, відчиняючи передні двері. — Нік!

— Я в порядку, — відповів він, залізаючи на заднє сидіння. 

Пірнути в машину мені завадив третій постріл. Блд!

Обпалюючий біль пронизав ліве плече. Заскочив на сидіння водія, вихоплюючи на ходу ключі у Ніка.

Відчував, як сорочку забарвлює гаряча кров, просочуючись через тканину.

Чорт! Чорт! Чорт! Рука німіла. Я не міг спокійно захищатися, тому був вразливий в першу чергу.

— Прикрий, — крикнув я Ніку, і той, діставши з-під сидіння запасну коробку з патронами, намагався ними зарядити магазин пістолета. 

Даю по газах і машину заносить. 

З дверей вибігає Артем і стріляє по кузову із дробовика. 

Дівчина кричить настільки голосно, що це виразно чути навіть через будівельну ізоленту.

— Пригнися, — кидає мені Нік і опускає скло, цілячись кудись у темряву. 

Знову постріл. Ще один істеричний крик дівчини.

Не реагую, а просто натискаю газ до упору і вилітаю з території маєтку. Нам потрібно замісти сліди, перш ніж пересядемо на іншу машину.

Побіжним поглядом оцінюю стан Ніка, начебто, нічого критичного.

Дівчина зриває з себе ізоленту і починає істерично волати, звільняючи зв'язані руки:

— Ви взагалі нормальні?

— Закрий рота! — ухиляюся від зустрічної машини, яка мало не в'їхала в нас, і обдаровую її пронизливим гудком.

— Він же стікає кров'ю... — коментує вона, не затикаючись ні на мить.

— Якби твій допитливий ніс не тицьнувся у кабінет, нічого цього не було.