Не повертай мене - Джулія Рейвен
Нанесла товстий шар тоналки на палаючу щоку і оцінювально глянула у дзеркало. На мене дивилася симпатична кареока блондинка в пурпуровій сукні. Згаслий погляд видавав мій справжній стан — моя душа мертва поряд з Артемом. Тільки однією присутністю він отруює мене.
Я мимоволі завмерла, дивлячись на годинник.
Чорт, час! Залишилося 45 секунд, щоб спуститись. Зриваюся на біг, і балансуючи на високих шпильках чорних човничків, опиняюся на вечірці.
Хух… Встигла, перш ніж таймер обнулився.
Подвір'я засліплює яскравими спалахами від камер запрошених журналістів.
Я наближаюся до Артема разом із прибулим заступником мера та його супутницею. Цього разу він примудрився взяти з собою літню дружину, а не гарненьку малолітню коханку. І цьому є очевидна причина — перед виборами не можна псувати образ ідеального сім'янина і нариватися на скандали.
Артем помічає мене і розпливається у фальшивій посмішці. По-власницьки обіймає мене за талію і цілує в щоку:
— Ти чарівна, люба, — промовляє він навмисно голосно, граючи на публіці роль люблячого чоловіка.
Я видавлюю легку посмішку у відповідь і зніяковіло ховаю погляд.
— Для тебе старалася, — підтримую його фальшивий флірт.
— Вибачте, ми трохи захопилися, — Артем театрально виправдовується перед заступником мера, простягаючи йому руку.
— Чудово вас розумію, — політик перейшов на дружній шепіт, — досі зі своєю дружиною любимо такі ігри.
“Господи, який позер” — беззвучно пирхнула я. Хотілося уточнити, в які ігри він грає зі своєю коханкою, але я стрималася. Мені ж буде гірше.
— Я вкраду вашого благовірного, — політик улесливо звернувся до мене, мазнувши по тілу липким поглядом, від чого захотілося з головою помитися в хлорці, — треба обговорити важливі ділові моменти.
Його набрякле обличчя почервоніло від високого тиску і нагадувало голову мертвого кнура. Мене пересмикнуло від огиди. Я квапливо відвернулася і звернулася до його дружини:
— Нехай чоловіки вирішують нудні питання. Ми поки потеревенимо про своє, дівоче, — підморгнувши його дружині, я включила режим “недалекої дурепи”, яку хвилює тільки шопінг і салони краси.
Дружина заступника мера, справжній зразок моделі Рубенса, зобразила на обличчі приреченість від моєї нав'язаної компанії і з глузуванням промовила:
— А ти ще нічого так тримаєшся. Артем казав, що ви нещодавно втратили дитину.
Земля втекла з-під моїх ніг від почутого. Мені здалося чи вона правда знає про мій викидень?
— Не хвилюйся, перші вагітності іноді закінчуються природним перериванням, — усміхаючись, дружина заступника продовжувала вганяти іржаві ножі в криваву рану моєї душі. З виглядом професора гінекології вона торохтіла й торохтіла, не затикаючись ні на секунду, — природа розумна. Отже, з дитиною щось було не так.
— З вашими мізками щось не так, — хрипко пробурмотіла я, не можу більше стримуватися.
— Оу, люба, а ти нахаба, — зі смішком парирувала вона банальну фразу і демонстративно розвернулася так, що копиця її нарощеного волосся ляпнула мене по обличчю.
Я відчула, як мої очі стали неприємно пекти. Воскреслі спогади тугим джгутом стиснули мені шию, і одна непрохана сльозинка все-таки впала на мою щоку.
Усередині все палало від гіркоти та приниження. Навіщо Артем розповів їм про таке? Краще б уже вдарив.
Вихоплюю у офіціанта, що пройшов повз, фужер з шампанським і, наплювавши на всі правила етикету, залпом випиваю його. Шипучі бульбашки гидко лоскочуть горло, а шлунок миттєво наповнюється кислою рідиною!
Я відразу зриваюся у бік вбиральні — мене зараз знудить. Закривши долонею рота, щоб не зганьбитися на цьому аристократичному зборищі і не нарватися на черговий гнів Артема, я виляла між гостями в надії встигнути раніше, ніж мене вирве.
Прошу вибачення за випадкові зіткнення і нарешті ховаюсь у будинку. Забігши до нашої спальні, я одразу ж кинулася до вбиральні. Замикаю двері на замок і відразу згинаюсь навпіл над раковиною від блювотного рефлексу.
— Я так більше не можу… не можу… — я несамовито плакала, полоскаючи рота. — Хай хоч уб'є, я туди сьогодні не спущусь.
З сумбурних думок мене витягли приглушені голоси через стіну. У кабінеті чоловіка хтось був.
А це вже цікаво.
Я зняла туфлі, щоб не привертати зайвої уваги, і обережно вийшла у коридор. Дубові двері до кабінету були нещільно зачинені. Я вдивилась у щілину, і мимоволі ахнула від спрямованого на мене дула пістолета.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
