т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Драстуйте, Петро! Андрію, Петя, драстуйте.

- А! Степане!.. Як ся маєте? Зовсім уже? Як здоров’я?

- Нічого!.. Що читаєте?.. Дядя, драстуйте!.. Дістали? Ні? Дуже жаль... Що?.. Не чую... Драстуйте, драстуйте!.. Як ваші зуби, Валентине?

Постаті в вікнах ще більше оживлюються. Кожний щось говорить до Степана, кричить, питає, сміється. Степан одривчасто відповідає, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він іноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються й незграбно несуть в руках винтовки.

Степан просидів троє суток у «темному» за нелеґальний напис на стіні й тепер здається всім новим і наче «з волі».

Чується:

- Ну, що? Як у темному?

- Нічого!

- Клопів багато?

- Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?

- Мечтатель на сім суток у темний пішов.

- Та невже? За віщо?

- Опарив двадцять два, 6 як той підслухував під вікном.

- Та сім суток за це?

- Атож.

- Земляк! Не разговаривай! - зупиняє його конвойний.

Степан обертається до нього, пильно дивиться йому в лице й питає:

- А ти з якої губерні?

- Саратовської.

- Ну от! А я Київської. Які ж ми земляки?

Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається цей жвавий «важний».

- Це все одно! Всі - земляки! - говорить він.

- Правда! - весело підхоплює Степан.- А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.

Саратовець усміхається, усміхаються й другі салдатики, при чому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і якнебудь висловити своє співчуття.

А Степан, ходячи, заклада часом руки за шию, підніма голову до неба і, глибоко-глибоко зідхнувши, звертається до вікон і каже:

- А все таки гарно жити!

І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою ж радісною посмішкою.

Саратовець теж усміхається і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерського вікна, бурмоче:

- Звісно, що рай... як після карцера... гарно. Сонечко... і воздух... Що й казать... Я знаю...

Степан добрими очима дивиться на нього й починає розпитувати про Саратовську губерню. «Землячок» розм’якшується ще більше й розмова знов опановує всіма. І знов ангел правди зліта в подвір’я неправди, і не стає ні арештантів, ні конвойних.

І вмить... усе враз зчезає. Салдатики, що стояли на ґанку, вмент чогось витягуються, роблять напружені обличчя і всі, як по команді, повертають голови в один бік. Стає тихо. З ґанку, помалу ступаючи, як звірюка, що впевнена в своїй здобичі, сходить «каен») 7 (караульний офіцер) і, зробивши декільки ступнів, зупиняється. Розмова стихає, але «каен» мовчки дивиться, мов любуючись, у спини Степанові й конвойним, що весело балакають між собою, і важко сопе.

- Кан-н-вей-нниє! - раптом пронизливо виривається у нього з горлянки.

Конвойні і Степан хутко озираються й цей бачить, як лице саратовця враз блідніє, покривається чимсь напруженим, тупим і гидким.

- Веди його сюди! - робить офіцер рукою знак.

- Ходім! - бурмоче саратовець і йде вперед.

- Що? Хіба вже кінець прогулці? - звертається Степан до офіцера.

- Кінець!

- Через що?

- Через те, що ти балакаєш!

Степан від «ти» червоніє і, спалахнувши, скрикує:

- Прошу не «тикать»! Я не салдат!

- Наплювать мені! Сказано не балакать, значить - не балакать... А вам я ще покажу, ссукини сини! - з ненавистю шипить він до конвойних.

Конвойні замирають; вартові не ворухнуться; ті, що співчували на ґанку, ні живі, ні мертві. Нема ні гніву, ні суму, ні думки, ні співчуття, нема нічого того, що тількищо світилося в їхніх зляканих тепер очах. Якась сила змела це, як легкий пух.

- Ще рано йти в камеру! - похмуро говорить Степан.- Нам «полагається» по інструкції півгодини на прохід, а я й п’яти хвилин не гуляв.

- Бери його! - не відповідаючи Степанові, показує на нього офіцер конвойним і важко сопе.

Конвойні хапають Степана під руки й починають тягти за собою.

- Сміліше бери! Чого церемонитесь! - кричить офіцер.

- Геть під три чорти! - виривається з гнівом Степан.- Я не піду! Нам півгодини полагається й ніхто не має права...

- Яке тут право! Чуєш, ти?! - враз скажено перебиває його «каен».- Прикажу - і розстріляють тебе, як собаку! Чуєш, ти?

Степан блідніє і ввесь якось перехиляється наперед. На мент все мов замирає в напруженому чеканні. Ураз Степан скрикує й кидається вперед на офіцера.

- Хватай!.. Не пускай його!.. Бий його! - одстрибуючи назад, кричить офіцер і Степан чує, як щось хапа його ззаду за плечі і з дикою силою тягне назад.

- Не смій бить! Не смій бити! - раптом виривається разом з кількох вікон. Степан інстинктовно підніма над головою руку й хутко озирається. Саратовець, люто витріщивши очі, з незрозумілою ненавистю стоїть з піднятою винтовкою й важко дихає.

- Не смій бити!..- несеться з вікон.- Пусти винтовку!

- Таскай його!..- хрипить офіцер.- Ви чого стоїте? - раптом озирається він до конвойних на ґанку. Ті зстріпуються і, плигаючи з східців, біжать до Степана й починають товпитись біля нього.

- Хапай за руки, за ноги! Неси христопродавця в темний!

І от вони - ті, що дивились на цього «важного» такими добрими, ласкавими очима, ті, що так зідхали, прислухаючись до його мови, тепер вони, дикі, злі,