т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

людей із подвір’я пройшов у скриню і довгою темною низкою посунувся по сходах. Весело дзвякнув дзвінок у норі, мов радий розігнати застиглу круг його гнітючую тишу. Чоловік з ключами одімкнув двері і в нору всунулась низка людей, розбиваючи тишу дзвоном кайданів. З ними був чоловік Назада. Він повів їх у ту клітку, де був чоловік у чорній сорочці, й покинув їх там. Ті, що були в тій клітці, тупо й байдуже зустріли і брязкіт кайданів, і жваву розмову нових. Чоловік у чорній сорочці почав розпитувати їх.

- Давно в дорозі? Багато всіх? Їсти хочете?

Вони хотіли їсти і їм дали. Вони їли, озирались круг себе, відповідали й говорили про минулі, про будучі страждання з діловитими лицями спеціялістів страждання; вони з інтересом питались про тутешні страждання і, зневажливо посміхаючись, виставляли страждання других скринь. А люди цеї клітки ображались і боронили страждання своєї скрині.

І сумно дивився Вперед, а Назад... а Назад реготавсь.

 

___________

 

 

Нових записали в книжки, проставляючи, хто і як і куди йшов: чи туди, де тільки болото й хвороби; чи - де ліс, і болото, і хвороби; чи туди, де нема ні лісів, ні болот, а тільки хвороби, страждання і смерть. Вони одповідали діловито й байдуже.

- Який раз у тюрмі?

- Шостий.

- Каторга?

- Каторга.

- Скільки?

- Вічна.

Потім другий, третій, четвертий. Питали їх, вони одповідали, але не бачив Вперед ні в тих, ні в тих у грудях нічого, крім диму.

Потім їх розвели по клітках, вони примостились на помостах, підгорнули кайдани і знов тупий і млявий сон заходив по понурій скрині. На подвір’ї ж тягуче, тужливо свистіли самотні люди.

Тільки ж став зазирати у вікна сірий, похнюплений ранок, вони вже почали ворушитись. У норі загрюкали двері, зачулися крики, гомін, гармидер. На столах уже стояла їм їжа, вони спішно запихали її в себе, збираючись знов у дорогу. Знов їх розпитували, вони знов коротко відповідали про довгії, дальшії муки й довго розпитували про ближчі й короткі.

- Скільки вас усіх сьогодні йде?

- Двадцять два. Дві жінки, одна в кайданах. А не знаєте, чи тут набивають зразу наручники, чи потім?

- Жінка в кайданах? Та що ви?

- Нуда, в кайданах. Одягають тут наручники? А коли виходять, то...

- Куди ж цю жінку? Теж у каторгу? На скільки? Як звуть?

І бачив Вперед, як у мляві мозки задимлених людей ввірвалась ця думка і стала неспокійно і гостро товктися об другі думки; і бачив Вперед, як думки ці й собі стали рухатись жваво, неспокійно, а очі їм стали глибшими, стурбованими, напруженими.

Прийшли люди Назада і стали виводити тих, що йшли у далеку дорогу. За ними ж пішли ті, що тут зоставались, а йдучи, вони, як звичайно, співали дуже голосно безживними голосами горді і гнівні пісні.

Але не бачив Вперед їм у грудях жарин їх пекучих.

На подвір’ї всі зупинились і стали прощатись. Небо хмарне і темне було і літали веселі, пухкі сніжинки; вітрець грався з ними. З вікон кліток співали, й кричали, й махали інші, ті - що тут зоставались.

Люди Назада нетерпляче і з досадою ждали кінця тим прощанням. А ті, що йшли, з клунками на плечах, з надіями в очах, кричали, махали шапками і зникали в воротях за людьми Назада.

Ті ж, що зоставались, стояли купою і співали їм у дорогу свої гнівні пісні.

І не бачив Вперед їм у грудях жарин, а Назад посміхавсь.

Але в цей час розчинилися другі двері похмурої скрині. З тих дверей вийшли люди Назада, за ними ж ішли ще одні люди Впереда, що йшли у далеку дорогу. Вони йшли і кричали собі щось до вікон, махали руками, і руки були їм маленькі, а крик був тонкий, голосний. То йшли жінки - люди Впереда. І попереду всіх ішла одна з їх, висока й рівна. І очі дивились їй твердо, а ноги ступали хистко, бо плутались вони в довгій і сірій одежі. Від ніг же тої жінки глухо і страшно дзвякав брязкіт заліза.

- Жінка в кайданах!! - пронеслося по тих, що, стоячи купою, співали в дорогу. І затихло в подвір’ї.

Співи притихли. Темнеє небо поблідло, веселі сніжинки злякались, шугнули, і вітрець занімів. А жінка йшла, і глухо, і страшно клацало в неї під довгою одежею. І люди Назада, як вовки, злісно й напружено озирались на неї й тих, що співали та напруженими очима впивались у постать жінки в кайданах.

- Прощайте, товариші! - озирнулась до вікон вона і, посміхнувшись, махнула рукою. І глухо дзвякнуло в неї з-під одежі сірої.

І побачив Вперед, що той брязкіт глухий, повзучи з-під одежі, вставав, розроставсь і з страшенною силою, з вітром скаженим летів на напружені постаті тих, що стояли.

Небо зблідло і ждало. Жадно ждав і дивився Вперед; напружено, злісно спішили люди Назада.

Жінки йшли і кричали,- прощались, а попереду всіх, хистко ступаючи, глухо дзвякаючи, йшла помалу жінка в кайданах.

Небо зблідло і ждало.

А Вперед... жадно бачив Вперед, як той брязкіт глухий розростався і дув великим вітром у груди на дим. І хитався той дим, а з-під диму - ах! побачив Вперед, як з-під диму червоно горіли жарини!

Брязкіт дув і стурбовано дим хилитався, і тікав, вилітав бурий дим із грудей, із душі, із мозку цих людей. А в грудях росли ті червоні жарини, і з вогнем цих жарин розрослись і шарпнулись із грудей, і полетіли у двір величезні, пекучі, болючії крики. Диму не стало, горіли жарини, болючі, пекучі. І вогнем цих жарин запалили їм очі, і вогнем цих жарин налилася їм кров, і вогнем жарин цих залунали їх пісня і крики.

- Прощайте, товаришко!

Злісно озиралися, з страхом дивилися люди Назада, бо вчули вони той вітер Життя, бо побачили дивні жарини. І спішили, й тягли у ворота жінку в кайданах. А вона одпихала, як гадів їх руки, і йшла, і дзвеніла глухим стуком заліза.

А крик, крик жарин не стихав. Ах! - радісно бачив Вперед, як