т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
Вартовий з випнутими щелепами боязко дивиться в спину офіцерові і з ненавистю погляда на вікна.
Раптом офіцер знову з’являється на ґанку і, звертаючись до вартових, кричить:
- Вартові! Слухать мого наказу: почуєш хоч одне слово з вікон,- стріляй. Три рази перестережи і стріляй. Чуєте?
- Так точно, ваше благородіє! - витягуються вартові.
У вікнах тихо. Офіцер зникає. Настає глибока, гнітюча тиша. Вартові ходять рівною, твердою ходою, одноманітно постукуючи підборами і пильно поглядаючи вгору на цих блідих, патлатих людей, які наче прикипіли в німому, повному одчаю, безсиллі до ґрат і навіть не ворушаться, ніби вони витратили всі сили на цей одчай.
- Ні! Так неможливо! - враз скрикує Петро.- Так неможливо!.. Я не можу більше так... Я це... просто... Я пропоную голодовку!
- Довольно разговаривать! - кричить суворо вартовий.
- А що? Стрілять будеш? - в’яло питає Андрій.- Стріляй, земляк, слухайся начальства, нам усе одно,- гірше не буде.
- Не пройде голодовка,- также в’яло говорить він до Петра.- Не дадуть голодувати; звелять і будуть силою годувати.
- Не разговаривай! - рішуче знімає з плеча винтовку вартовий і націляється.
- Стріляй, земляк, стріляй, не бійсь! - байдуже, так же в’яло говорить Петро і, обхопивши руками ґрату, безсило притулившись до неї лицем, замирає.
Тихо. Місяць, що перше виднівся на голубому небі, як маленький білий шрам, зробився жовтішим, і небо потемнішало. Сонце сховалось, і в подвір’ї стає ще затишніше.
- Так що ж, земляк? - раптом тихо чується з Петіного вікна.- Будеш стрілять?
- А що? Пожалію, думаєш? - буркає вартовий.
- За що ж ти будеш стрілять?
- А що ж мені, за вас під суд іти? Тоже!
- Та хіба ж ми тобі яке зло зробили?
- Не разговаривай!
- Ех, землячок, земляк!..
- Слиш, ти? Говорять тєбє, нє зєвай!
- Та плюньте, Петя,- безсило говорить Андрій.- Охота вам...
За стіною тюрми чується ніжний-ніжний згук мандоліни. Хтось, мабуть, іде в поле. А на подвір’ї так хмуро, так гнітюче тихо. Місяця не видно, він наче засоромився людської мерзоти і прикрився густою хмарою.
Тихо. Липина й бересток, ніби й собі злякавшись страшної темної сили, не шелестять густим листям і, близько притулившись одно до одного, тільки вряди-годи щось боязко прошепчуть і знову замруть.
ХТО ВОРОГ?
Нарис
Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.
Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно...
Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять - і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці; дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів».
Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п’ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.
Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде параход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.
Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечко одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Це київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.
- Так кажете, ви Таращанського уїзду - помовчавши говорить один, крутячи цигарку.
- Таращанського,- зідхає дядько в солом’яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.
- Та-а-к...- лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже:
- А ми - Звинагородського...
- А як на врожай? - помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов’яга.
- На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький... Та яке з того утишеніє, коли нема на чому родити!.. На долоні ж не вродить?
- А то вже так...
Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.
- Так-так...- спльовуючи у вогонь, зідхає курець.- Утишеніє, коли в кишені є... Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий... Так-так... А чи й у вас була забастовка?
- Забастовка?.. Та була...
- Ну?..
Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:
- Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!
Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.
- Заштраховано? - перепитує курець.- Так-так... Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а
