т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Не знаю... Спитайте... Петя!

- Що-о?

- Сіно-є?

- Що-о?? Не чую!

- Сі-но є?

Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:

- Слиш, земляк! Не кричи!

- Я пи-та-ю: є у вас сі-но?

- А, сіно!.. Ні, нема. У мене ж учора провалилось 4 усе...

- Земляк! Слиш? Довольно разговаривать!

- Та ну? - сміється Петя.- Вже й «довольно»? Ми ж тільки почали!

- Не полагається разговаривать...

- То ж через що?

- Не приказано.

- Гм... Причина важна... Ну, а як ми все таки будемо «разговаривать», тоді що буде?

- Тоді побачиш...- бурмоче вартовий.

- Що ж я побачу?

- А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!

- Та не може бути?! Ха-ха-ха!.. Андрію, чули?

Але з Андрійового вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового «по телеграфу» передається у всі вікна й постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну і в маленькому подвір’ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують «визвать розводящого» і ввесь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.

А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:

- Миколо!

- Га?

- Чом на прохід не йдете?

- Не пускають.

- Бийте в двері.

- Не помагає.

- А табуреткою?

- Стукав... Обіщає в темний карцер заперти.

Або:

- Дя-дя!!

- А-а?

- Пришліть рибки!

- Добре.

- Право-ліво? Так?

- Так!

- Довольно зєвать... 5 Слиш, ти! Земляк?

Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно з докором хитає головою й поважно говорить до вартового:

- Ех, землячок, землячок! Бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як же не «разговаривать»? Пташка божа й та розговарює, а то ж люди. Ти, братіку, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не разговаривай!» Хіба ж так можна? Коли б ми кричали, або ґрати ламали - ну, тоді кричи, а то ж балакаємо. Балакать можна... Не голосно, потихеньку... Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно...

- Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! - вставляє Андрій.

Вартовому, видно, робиться трохи соромно. Він гладить рукою винтовку і, дивлячись кудись убік, похмуро говорить:

- Чом не буду? Це недовго в нас... Тільки, як не приказано...

- Е, земляк! Плюнь, брате, на це!.. Багато є всяких приказаній, та не всіх їх слухатись. Ось, наприклад, ясно, як день, що не можна, «не приказано» одним людям угнітати других, не можна, щоб одні все своє життя кували, будували, шили, варили й голодували, а другі тільки пили, їли, користувались їхньою працею й нічого не робили; «не приказано», щоб у людей одбирали волю й садовили їх на цілі годи за ґрати за те, що вони стоять за правду. Цього всього не можна б робити, а тим часом, сам знаєш, се все у нас робиться... От цього б, землячок, і не «полагалось» би робити... А те, що ми балакаємо, то - дурниця. Я ось одинадцятий місяць балакаю із-за цієї ґрати, а зла нікому, крім мене, ще не вийшло з того. А от ти й не спитаєш, за що я сиджу, а кричиш. Ти спитай, розбери, за що людей мучать, та й говори. Знаєш, за що я сиджу?

Вартовий каже, що не знає. Петя докладно й повагом починає виясняти йому свою справу. Вартовий уважно слухає. Потім Петя потроху переходить на загальні теми і вже зовсім приваблює до себе вартового. Його сердешний, м’який голос звучить таким щирим сумом, такою вірою, таким запальним гнівом, що «землячок» проти волі поглядає на нього пильним поглядом своїх розумних очей і насуплюється. На ґанок, що під самим Андрієвим вікном, виходять декілька конвойних і, задравши голови до вікон, теж пильно слухають «важного політичеського». До бесіди пристає Андрій, потім Петро і невеличке подвір’я наповнюється згуками дужих, нечуваних речей. І кожне слово цих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночі, розриває темряву салдатського світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива, щось руйнує в них у серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків «не разговаривай», «довольно зєвать» уже не чути і видно, що це розмовляють уже не арештанти й вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в цьому тюремному подвір’ї, ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на ці ґрати, рознесуть їх одразу й гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.

- Ех! І на таких людей присилюють винтовки піднімать! - з гнівом стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття і, задерті догори, ці лиця похожі на лиця благаючих. А слова нові й дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче й солодко б’ють їх по серцю.

- Це правда! - щохвилини то зідхаючи, то з обуренням промовляють конвойні.

- А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! - твердо й навіть жорстоко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за ґрати. Треба вирвати з себе страх, бо це сором. Треба розуміти, що вами заправляють, командують такі ж люди, як ви, тільки гірші.

- Дисципліна! - зідхає хтось.

Всі мовчать.

- Дисципліна! - сердито викрикує Петро.- Страх, темнота, свинство! От що!.. Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!

- Їй-богу, правда! - якось радісно скрикує молоденький салдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою, і схвильовано озирається на товаришів.

Петро хоче знов щось казати, але конвойні розступаються і з-поміж них виходить салдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і