т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Так промовив Назад, а Вперед одповів.

- Скоряється той, хто не любий Життю. Я не бачу ні жару, ні попелу, тільки дим їм у грудях. Хай Життя дасть нам вітру, хай побачу я, що за димом лежить.

- Що ж? Хай дасть нам вітру Життя...- посміхнувся Назад.

І поклали вони полетіти до Життя і прохать в його вітру. Тут Життя не могло часто бувать, у цій мертвій, задимленій скрині. Воно було там, де рождались, раділи, боролись, вмирали. Туди й полетіли вони.

І Життя їм сказало:

- Вертайтесь назад і чекайте: буде вам вітер.

І вони повернулися ждати вітру Життя.

___________

Чи довго, чи коротко літали вони, але коли прилетіли назад, то скриня так само стояла, вишкіривши зуби на вогні города, і понуро свистіли під стінами круг неї закутані люди з залізом для вбивання людей. Так само задимлені люди кишіли у скрині, так само стояв їм у грудях той дим і не видно було за ним ні жару, ні попелу. І думки їхні бились об стіни і стирались, і тупіли, а мляві очі не горіли життям.

Стали ждати Назад і Вперед.

Тупо минали повз них неживі, однакові дні неживої та жадної скрині. І бачив Вперед, як приводили їй нових людей з жаринами в грудях, бачив, як вона жадно глитала їх, терла, гризла їх своїми загартованими зубами; і падали їм сльози на жар той, і гасли жарини, і дим наставав їм у грудях.

Усе бачив Вперед і ждав вітру Життя; а Назад глузував. І глузуючи, він обсипав тих людей дощем страждання, дихав на їх вітром гноїння і сміявся. Щодня з тої скрині виводили в город кількох з тих людей і водили до людей Назада. Вертаючись вони тягли за собою великії, довгії муки. Але тупі з того диму, вони не одривали тих мук тут же разом зо своїм серцем, вони не вмирали тут же з полум’ям гніву у грудях з жагучою злістю боротьби, а довгими ночами старались гострі, колючі думки про ці муки обтерти, обгладити і спокійніше вкласти в темному кутку задимленого розуму. Вони приносили від людей Назада ганебну смерть і тупо ждали її гидких обіймів.

І темної ночі люди Назада вели їх за стіни і смерть обіймала людей Впереда холодною шворкою круг шиї й давила. Вітер гув їм над вухом свої безглузді, брехливі пісні, а скриня злорадісно вишкіряла на них свої заґратовані зуби. Люди ж, ті задимлені люди, з млявими очима, стурбовано озирались на хвилину круг себе, слухали страшний скрегіт смерти і знову тупо кишіли, через хвилину забувши вирваних од їх і задушених.

А коли до них приходили, щоб побачитись, люди з города, свіжі й чулі, і задихаючись від смраду їх скрині, дивились з болем і жахом, ці люди, задимлені люди, з нудьгою й досадою сміялися з їх.

І сумно дивився Вперед, а Назад реготавсь.

___________

Ти не віриш, читачу,- я знаю. Не вір же й не бійся, бо це тільки казка. Слухай же далі.

___________

Люди кишіли. Для чого? Так собі просто кишіли та й годі, без мети й без роботи. Уся ж мета, вся ж робота їх була в тому, що всі вони... ждали. Кишіли і ждали, кишіли і ждали. Вдень вони рухались мляво і тупо, ніч же... Ох, ті ночі, безкраї, задимлені ночі! Ночами горіли їм більше пекучії вогники туги і суму; ночами їм падали найбільшії сльози у серце. Вони ж їх любили, ці ніжні й пекучії вогники суму і туги. Та дим забивав їх, ці ніжнії вогники, і тупо кишіли ті люди і ніччю. Хмуро темніла у тьмі жовторотая скриня, тягуче свистіли круг неї самотні, закутані люди. Ночі, безкраї задимлені ночі, плили над несплячими. А небо, читачу,- те небо, де живе справедливість і правда, кара неправді,- те небо читачу, байдуже темніло й мовчало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Часами з їх одбирали маленький гурток, приводили з другої скрині і разом усіх виряджали в далеку дорогу. Вони оживлялись, складались, будили поснулі надії, прощались і йшли. Ішли з цеї скрині у другу, а з другої в третю й губили в далекій дорозі поснулі надії. А ті, що зоставались, співали в дорогу їм горді і гнівні пісні тупими, безживними голосами, ті, що зоставались, будили на часину й свої задубілі надії, а потім... кишіли в диму.

І не видно було за тим димом ні жару, ні попелу.

І сумно дивився Вперед, а Назад глузував.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але раз... Так, це було, мій читачу.

Скриня вже спала. Хитра й жадна, вона спала з вишкіреними напоготові зубами. У норах її, глухо ступаючи, ходили люди з ключами, а в клітках трупом лежали задимлені люди. А по людях ходив млявий, тупий, як сами всі вони, задимлений сон.

Раптом на дворі, де тільки свистіли закутані люди, клацнули двері, забрязкали, і гомін голосів, перемішаний з топотом ніг і залізним, гучним брязкотом кайданів, залунав по подвір’ю. Задимлені люди прокинулись і деякі мляво стали дивитись у вікна в подвір’я; деякі, менше задимлені, кричали й питались - і крик, і шум став на подвір’ю.

- Здорові були!.. Куди?.. Нема!.. Що?.. Хто!.. Давно!..

«Бряззь!.. Бряззь!.. Бряззь!..» - кричали кайдани й собі, дзвінко, різко, бадьоро.

І помалу став гомін стихати. Впередові ж видно було, як гурток тих