т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

І клацали люди Назада зубами, і злістю, і страхом світились їм очі.

- Горе їм! Прощайте, товаришко!

Громом греміло в подвір’ї і блискавками блищали очі, і єдиний, червоний вогонь з’єднав їх усіх. І горів великою помстою, гнівом і гордістю. І гордо, і гнівно лунала їх гордая пісня.

І гордо озирнувся Вперед на Назада, а Назад лютував. І люто схопив він страхом за серце людей своїх і затрусив їх. І схоплені рукою страху, затрусилися люди Назада, збіліли і, клацаючи зубами, кинулися на людей Впереда. Вони вихопили залізо для вбивання і скажено шарпнулись до людей Впереда, що були без заліза. А другі з них підхопили й штовхнули в ворота жінку в кайданах. Брязнуло в неї з-під ніг, захиталась вона і зникла серед людей Назада в воротях.

На подвір’ї ж блискали очі людей Впереда і залізо людей Назада і громом лунали крики ненависти, гніву і помсти. А вогонь розпалявся, палав.

Знову люто струсив озлобілий Назад своїх слуг і вп’ялась рука страху і чорної злости у серце. Страх і злість випили кров їм і лиця їм страшно збіліли. І сказилися люди Назада; з піною, з ревом, з залізом вп’ялись, увірвались вони в купу людей Впереда, що були без заліза. І блищало залізо, літало в повітрі, бризкало тіло гарячою кров’ю. Але кров та не могла вже залити жарин їх, не могла та скажена піна людей Назада залити на попіл великий, червоний вогонь людей Впереда.

Тоді гордо стрепенув Вперед крилами і, не глянувши на Назада, полетів туди, де із іскор робилися великі, пекучі жарини.

З натури

За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами заґратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, цей дім неволі, ця двохповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить.

Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками ґрати, сидять «важниє політіческіє» і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від цих вільних кучерявих хмаринок, що пливуть собі кудись поза дім неволі. І дивним здається під цею величезною ласкавістю і миром природи ця величезна жорстокість і злочинство цієї домовини. Дивним здається, що ці бліді, патлаті люди з потомленими лицями сидять так нерухомо й понуро за цими іржавими ґратами і хмуро дивляться на радість життя. Здається неможливим, щоб у цьому подвір’ї, де так затишно й пишно ростуть коханці блідих людей - липа й берестки де мирно стоять собі по кутках дві якісь сірі постаті, з чимсь блискучим на плечах; щоб у цьому подвір’ї так чисто заметеному й гарно покритому довгою тінню стіни було щось інше, крім любови, крім ласки природи, крім тихих мрій і мрійних бажань.

Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон цій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:

Ах, ти доле, моя доле,

безталанна ти моя,

чи не ти це, моя доле,

до Сибіру довела?

Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови й тихо слухають ту знайому, ту сумну й рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче.

І по царському наказу

опинився я в тюрмі,

і минають без надії

молодії дні мої…

І наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті, нерухомі й задумливо-смутні, не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний, сумно жаліється:

Там, за стіною, на волі бажаній,

в полі народньої, лютої брані

будуть брати й вороги помирать,

я ж, мій вознице, буду лиш ждать.

І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушности, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.

Раптом одна з постатів, що стояла біля перистої будки й задумливо погладжувала рукою «щось блискуче», рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміло говорить:

- Земляк!.. Слиш?.. Довольно пєсні іграть...

Але «земляк» не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися в небо, у вільні хмаринки; а губи, гірко скривлені, ледве ворушаться й мало не шепчуть:

Будуть минать там роки за роками,

буду забутий я навіть братами,

будуть вже інших в тюрму проводжать,

я ж, мій вознице, все буду ждать.

Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:

- Слишь, земляк! Не шуми!

- Та одчепись ти від його, ради бога! - вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця.- Хай співає!

- Не приказано пєсні іграть...

- Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою й готовий щохвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи... А ти послухай краще й не надокучай...

Але співець і сам перестає. Він глибоко зідхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:

- Андрію!.. Андрію!..

- Га?

- Сіно 1 є?

- Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду... 2

- Ну?

- Їй-богу!

- Погано... Страшенно рибки хочеться... 3

Вартового ця розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для нього, а значить, «неприказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів і на ньому видно напружене бажання зрозуміти.

- А