т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
Чоловік з борідкою скінчив і почав говорити чоловік з кучерявим чубом. Він виймав гнилі, одкладені вбік слова і став шпурляти ними в лице хазяїну їх. Він обливав їх піною свого задимленого маленького роздратовання й ляпав ними в лице противникові. Він злорадісно посміхавсь і шпурляв своїм роздратованням у лице противникові; і противник від того кусав його поглядами, а в клітці - стояв сміх і крики.
І бачив Вперед, що не за нього бились ці люди думками.
І довго говорив чоловік з кучерявим чубом, а чоловік з борідкою лежав на помості й не рухався.
- Одчиніть вікно! - раптом крикнув чийсь голос.
- Не треба!.. Холодно...
- Одчиняйте...
- Не треба!..
Хотіли й не хотіли, крики змішалися, сміх з роздратованням, а чоловік з кучерявим чубом нетерпляче ждав.
Тоді чоловік з борідкою, що лежав і не рухався, підвівся й сердито сказав:
- Я не дозволю одчиняти вікна. Я - хворий.
Тоді той, що ждав, той, що хотів, щоб його слухали далі, рішуче підбіг до вікна й одчинив його настіж.
І побачив Вперед, як в грудях противника його спалахнув злий вогник і з вогника того стрибнуло слово:
- Поганець!
І слово це встрибнуло в груди чоловіка з кучерявим чубом, ввірвалося в дим, запалило жовті вогники і струсило кров йому. І бачили всі, що були там, як замахнулась рука чоловіка з кучерявим чубом і з ляскотом впала на лице чоловіка з борідкою.
І тихо стало. Десь далеко із темної ночі бігли в клітку крізь вікно звуки життя, і холодно дихав мороз білою парою.
І видно було Впередові, як у грудях тим людям в диму загорілися вогники сорому й шугнули гарячою кров’ю в лице. Мовчки сів ударений чоловік і серед мовчання ліг головою вниз на поміст.
- Ну, що? Де їхній жар? - спитався Назад.
- Дим їм у грудях, великий їм дим,- сумно промовив Вперед.
- А попелу не бачиш?
- Я не бачу ні попелу, ні жару.
Тоді злісно і мовчки схопився Назад і потяг Впереда ще в одну клітку.
___________
Тут теж було шумно, тут також сміялись, але не сміхом радощів, не тим сміхом сміялися тут, що пада росою на висохлу душу, а сміхом диму - сухим і крикливим. Серед клітки ж і сміху стояв чоловік у чорній сорочці. Стоячи й похмуро дивлячись униз, чоловік говорив:
- Ви, товаришу-старосто, обижаєте нашу камеру... їй-богу, обижаєте.
- Ну, от! - нетерпляче скрикнув чоловік у чорній сорочці.- Ще один! Ви дасте мені спокій сьогодні, чи ні? Чого вам треба?
- Нам треба, щоб ви той, щоб ви по совісті робили. Ви он другим даєте всякі пундики, а нам оселедці та оселедці... Який же тут порядок? Комуна - так значить треба, щоб усім нарівно, а ви як інтеліґенту, дак що лучче, а нам мужикам що гірше. Або от папіросники. Ви дали нам три папіросники на всю камеру, а ті забрали у власність і не дають нікому... Що ж то за комуна така? Соціялістам так не годиться робить...
- Товаришу, і при соціялізмі будуть власники на папіросники! - зачувся ззаду крик і сміх.
- Та мовчіть ви там, ради бога,- з досадою озирнувся чоловік у чорній сорочці.- Що вам, товаришу, треба од мене? Що? Я несправедливо роздаю їжу? Обижаю? Ну, то вибирайте собі другого, хай робить краще... Годі... Що вам треба? Папіросників? Нема! Тютюну? Нема!.. Нічого нема, бо з волі нічого нам не дають.
Чоловік у синій сорочці вислухав і знов, потупившись, почав:
- От у сусідів смажать собі м’ясо... Бо вони не оддають його в комуну... А ми що... мужики, нам м’яса не носять.
- Ну, то ріжте мене і смажте! Ріжте! Нате, ріжте!..
У клітці засміялись.
Чоловік у синій сорочці підвів голову і, видно було Впередові, як світились йому очі тим жовтим вогником, що спалахнув у грудях, і вогник той заговорив:
- Та ви не кричіть! Не злякаєте. Краще б поменше собі крали нашого м’яса... Інтеліґенти! Ач! На волі дак лізуть до нас і братами звуть, а тут... Буржуї!
І повернувшись, вийшов чоловік з тої клітки, а серед неї зачувся сміх і гнівні викрики.
___________
- Ну? Ще чого тобі треба? - спитався Назад.
- Мені треба вітру для них. Дим їм у грудях, не видно за димом ні жару, ні попелу,- промовив Вперед.
- Ти хочеш, щоб вітер розметав їх попіл?
- Хай розметає, хай краще нічого, ніж попіл!
- Ти впертий самохвально! - скрикнув Назад: - ти не хочеш бачити попелу, ти не хочеш бачити сили моєї. Дивись, ти - самохвалько: я сонце їх мрій примусив сходити на заході й заходити на сході; їх власним вогнем я запалив їх сльози і з того вийшов попіл і дим; я зробив їм так, що вони сами наступили ногами на свою душу й розривають її, не відаючи того. І ти ще не бачиш сили моєї?! І ти ще битися хочеш зо мною? Не ти, а я - коханий син Життя, і ти служитимеш мені, а не я тобі!.. Скоряйся ж!
- Скоряється той, хто не любий Життю,- промовив Вперед.
- А ти любий Життю? - засміявся Назад.- Самохвалько сліпий, ти поглянь: ти насипав їм жару у груди, ти хотів усі жарини людей цих у єдине полум’я скласти, ти огиду до бруду Життя надихав їм у душу, ти вливав їм у жили гордої крови... І поглянь же, поглянь, що зробив з ними я, з тими твоїми людьми:
