Правда і кривда - Стельмах Михайло

Це ж така делікатна річ. Просто я беру хлопців працювати в колгосп рівно на такий час, який вони не досиділи тут.

— А потім половина їх розбредеться по своїх домівках.

— В добрий час. Але хтось залишиться і в нашому селі. І радість пізнає від чесної праці, і під зорями своє кохання знайде, і весілля справить.

— Ні, ні, Марку, це зовсім не типово, як деякі критики пишуть.

— Не типово, але діти типовими будуть. От побачите на чиїхось хрестинах.

— Агітаторі І де ти взявся на мою голову? Хіба в такий спосіб ти вирішиш це питання?

— Звичайно, ні. Але коли навіть одній людині ми зробимо добро, то це буде добро!

— Ні, ні, Марку, я не можу цього зробити.

— Чому ж не можете? — запитав з проханням і болем. — Добро ж, а не зло у ваших руках.

— Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною головою?

— Поки що думаю. І хоч яким я був невеликим начальством, де міг — перевищував свою владу. І, головне, майже ніхто не гудив мене за це.

—Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогодні вже довів, — пожвавішав Степан Петрович. — І як це виходило в тебе?

— Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу і по пшениці, і по житу, і по цукровому буряку, а проса зібрав найбільше на весь район — про це перевищення і в газеті писалось. То і ти, Степане Петровичу, перевись свою владу.

— Ох, і хитрун ти, Марку, яких мало й на світі в! Куди загнув!?

— Але ж на добро чи на зло я загнув?

— Хто його відає, — задумався Дончак. — Не знаю, якщо послухатись цієї ради, як воно вийде у тебе, а в мене — погано. Підведеш ти мене під монастир.

— І вам буде добре, — переконливо сказав Марко. — Це ж стільки людей потім з вдячністю згадуватимуть старого котовця Дончака.

— Ох і лисиця ж ти! — похитав головою начальник тюрми. — В тебе що не слово, то нова хитрість. Послухати тебе, то мені після смерті ще й пам'ятника поставлять за це діло.

— Навряд чи якийсь начальник по вашій професії заслужить такої честі, бо професія ваша, пробачайте, не має перспективи росту.

— Убив, убив ти мене, Марку! — посміхнувся Дончак, а в зморшках під очима, в очах і кущуватих бровах ворухнувся біль. — Ти, може, думаєш, я вистрибом біг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?.. Я, повіриш, плакав у секретаря окружкому, наче дитина. А мені сказали одне: так потрібно... Ще які маєш, свате, претензії до мене? — І словом "свате" він сам собі полегшив біль і вже з деякою насмішкою подивився на цього дивного, з нерівною підківкою вусів чоловіка.

— Претензій нема, — душевно відповів Марко. — Хіба я не знаю, що ваша робота радості не кладе на серце? І дуже порядною треба бути людиною, щоб не отупіти від щоденної людської підлості і страждань. Я й досі не можу забути слідчого, який вів мою справу в тридцять сьомому році.

— Чорноволенка? — в хмурій задумі прикрив тонкими повіками очі.

— Чорноволенка. Ох, і завзято ж допитував він мене, з вогником. Неодмінно хотів причепити мені ярлика ворога народу. Після перших допитів він уже не говорив зі мною, а верещав, гарчав, погрожував, матюкався, ревів. Усе на переляк брав. І таки перелякав одного разу.

— Кулаками?

— Ні, мізерією, тупістю душі і розуму. А кулаками чи танками сам біс, десь, не злякає мене, — стріляний я вже горобець.

— Ану розкажи, Марку, й про це.

— Для чого?

— Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуації знову приїжджає сюди. Від фронту відкрутився. Розказуй.

— Та невесела це історія.

— А мені мало доводиться веселе слухати.

— Вночі викликають якось до нього. Іду — хитаюся. На столі у Чорноволенка бачу торбинку із свого дому, дві хлібини, щось завинене у білу пілочку, масло, напевне, кілька потрощених головок маку — саме маковей був, і малесенький, з волоський горіх, вузлик. Догадуюсь — передачу принесли. Мати навіть про маківки не забула, знає, як я люблю їх. Згадав я домівку і відчув, що сльози покотилися не по щоках, а всередину. Жаль мені стало і себе, і матері, і дружини, і доньки, і навіть оцих маківок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голівки, шукаючи в них записки чи якогось біса. От він підійшов до мене, холодний, немов цвинтарний камінь, з круглими проржавленими рум'янцями на щоках, показує маленький вузлик:

— Підсудний, що це таке?

— Не знаю, крізь матерію ще не навчився бачити.

— Навчимо, — багатозначно пообіцяв мені. — А поки що так подивися. — Розв'язав вузлик, і в ньому я бачу, спасибі домашнім, грудочку рідної землі.

— Ну, що це? —питає мене, надіючись на чомусь зловити.

— Земля, — відповідаю і нахиляюся до неї, щоб поцілувати. Але Чорноволенко блискавично відсмикує руку і ще з більшою підозрою промацує мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути якийсь умовний знак чи документ.

— Земля? — недовірливо перепитує.

— Еге ж, з села, де я народився.

— І де ти не помреш, — одрізав Чорноволенко. — Для чого тобі передали й?

— Понюхайте, відчуєте, — кажу, надіючись, що згадав він звичай наших дідів і батьків і що земля і йому хоч трохи пом'якшить душу.

Зняв Чорноволенко окуляри, обережно підніс вузлик до носа, наче він міг вистрілити.

— Чим пахне земля? — питаю його.

— Чим? — увірчує в мене очі. — Черв'яками пахне. Мені зробилось моторошно: невже так може вимізерніти людина, що їй і земля, на якій вона родилася, з якой їсть хліб, пахне червою. І тоді я вперше сам став слідчим над Чорноволенком:

— Сам ти нещасний тюремний хробак. І за яким законом та беззаконням ти, недолюде, маєш право судити людей, які люблять землю?.. Ну, а що далі було — ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як відтягай ви мене від ще не виритої моєї могили. Тоді ви більшим ризикували... То відпустіть мені, Степане Петровичу, хлопців з невеликими й пристойними статтями.

— Боюсь, свате, що після цього, як говорять у нас, комусь буде весілля, а курці — смерть.

— Не бійтеся, Степане Петровичу. І ми з вами на чиємусь весіллі погуляємо.

— То на хрестини запрошував, а це на весілля, а куди далі запросиш?

— Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?

— Гаразд, Марку, — рішуче сказав Дончак. — Дай помислити на самоті, бо ти зовсім забив мені баки. А вранці приходь сюди.

— От і спасибі, Степане Петровичу, — вклонився Марко, наче все вже було домовлено. — І від себе, і від наших красунь спасибі. Тільки ж вибирайте мені хлопців, як перемитих, без різних штучок...

— Викурюйся скоріще, агітаторе, — напівжартома гримнув на нього Дончак...

* * *

Майже у усіх наших містах спільність краєзнавчих музеїв починається з мамонтових бивнів і скіфських баб. Ця традиція не минула й музей, у який зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усіх кутків першої зали в нього втупились темні недосконалі фігури, що не мали нічого спільного з жіночою вродою, а над ними в кількох місцях красувались багатопудові мамонтові ікла.

— Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли? — з-поміж камінних пам'ятників, як блискуче завершення давніх епох, вийшла молода веселолиця жінка,. в якій усе підкреслювало материнство і щирість. І навіть ганчірка, якою вона стирала пил з каміння історії, не здавалася зайвою в її красиво округлій руці.

Марко мимоволі посміхнувся і вклонився жінці:

— Приніс експонати.

— Давночасні чи теперішні?

— Теперішні.

— Самі знайшли?

— Сам знайшов.

— Покажіть, коли ваша ласка.

— Можна й показати. А ви хто будете?

— Я?.. Прибиральниця, — зніяковіла жінка, — але страх як люблю все розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його зараз нема, і феодаліста, і сучасника теж нема: поїхали по районах.

— Коли нема начальства, то погляньте ви. — Марко з усмішкою покосився на жінку й почав ставити свої коники прямо на камінні плити.

— Ой, як гарно і смішно! — одразу скрикнула й засміялась молодиця, коли побачила коника з печаткою. — І це ви самі робили?

— Ні, один дід із села.

— Дід? А фантазія молода! — вже захоплено оглядала другого коника. — Як звати-величати вас?

— Марком Трохимовичем.

— А я Валентина Олександрівна. Дуже славні ваші експонати, але, на жаль, не за нашим профілем. Я зараз же збігаю в Будинок народної творчості — приведу товариша Мельника або Киселя. — Жінка прожогом вибігла з музею, а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через кілька хвилин Валентина Олександрівна повернулася з білочубим молодиком, на грудях якого красувалися орден Вітчизняної війни і срібна партизанська медаль.

— Кисіль Юрій Андронович, — просто і привітно відрекомендував себе моЛодик і зразу ж навпочіпки присів біля експонатів. Він мовчки довго оглядає коників, і сяк і так приміряється до них, потім виморщує чоло, і, нарешті, посмішка округляє його вуста.

— Здорово! Справжній художник робив їх. Ці коненята далеко пострибають.

— Справді ? — теж радіє Марко.

— Я їх зразу ж беру на республіканську виставку. Не заперечуєте? — Аж на республіканську?

— Надіюсь, вони й далі пострибають, — добряче мружиться Юрій Андронович.

— Що ви? — ще більше дивується Марко.

— Повірте, на такі речі у мене є нюх. Спасибі, що принесли. Зайдіть до нас завтра вранці — оформимо всг документально. І гроші вашому майстру перекажемо...

Марко бездумно почав тинятися напівзруйнованим містом, чорні обгорілі будинки якого вже бралися свіжим риштуванням і дзвеніли жіночими голосами. І раптом, як ножем у спину, хтось одразу вдарив його здивованим напівзабутим голосом:

— Марко Проклятий!

В шаленому гніві затремтів Марко й різко обернувся. Напроти нього, розчепіривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: і голова, і щоки, і рум'янці, і галіфе, і живіт.

— Я не знаю, хто з нас проклятий, громадянине Чорноволенко, — з ненавистю кинув йому межи окуляри.

Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту Зірку і од несподіванки оторопів, зірвав з перенісся окуляри, а потім збентежено і розгублено посміхнувся. Його прицінювальні очі, які щойно хотіли щось виколупати з чоловіка, зробити його меншим, одразу, наче сіткою, огородили перший вираз і осіли в глибину.

— Пробачте, пробачте, Марку, як вас.. по батькові. Я недоречно згадав...

—Свої провини перед людьми? —безжалісно сікнув чоловік.

— Провини?. Що ви маєте на увазі? — наче здивувався Чорноволенко, на його обличчі побільшали іржаві кола рум'янцю. — Ну, з вами, виходить, трапилась колись неув'язка.